І з усіх отих безглуздо-легковажних палімпсестів висвічувалися лукавою синявою очі, які Дуліб побачив ніби щойно, в які зазирнув і не злякався дівчини, розбудженої під укривалом сну, дівчини, яка, здавалося, й не відала сну та ще й позбавила його інших. І його теж?
Це було вельми загрозливо. Що міг він мати спільного з Ойкою? Думав лиш про Марію, в найтяжчі хвилини самотності повертався спогадами до тих далеких тепер і мовби й несправжніх літ щастя, отого лякливо-солодкого їхнього ховання від цілого світу, їхніх незабутніх ночей, безжально розділюваних благопристойністю днів, які, зрештою, поклали край ночам, знищили їх назавжди й навіки.
Досі в нього була Марія, одна, єдина… Але ж сам написав: "Що ж можна вдіяти, маючи лиш одного Бога?" Ні, то не про Марію, то про князів, про марноту київського Ізяслава і його бояр, про те, що за лісами підіймається новий чоловік, до якого мають линути погляди й серця, бо він прагне об'єднати все роз'єднане грізно й протиприродно.
Ойка стала поряд з ними, а не між ними, не йшлося тут про неї як про дівчину. Коли б Ойка не прийшла тої ночі до Стварникового дому, коли б не сказала: "До тебе прийшла", — Дулібове серце, може, й не збентежилося б. Та й тепер не мусило бентежитися.
Бо коли й не Марія, то Іваниця. І як сказати, хто перший — Марія чи Іваниця? Марія була давно і вже не буде її ніколи. Боги теж умирають, як люди, інакше люди в них ніколи б не вірили. На місце померлих неминуче приходять нові. Ну, так. А Іваниця? А відданість справі князя Юрія? А твої літа? Він вмовляв себе так, ніби між ним і Ойкою справді щось зайшло, щось почалося невідворотне. Хотів зіпхнути збентеження в холодні краї розуму, нещадно розправитися там з ними, обсміяти, порозкидати, щоб не зосталося й сліду.
Вже стемніло в хижі й надворі, здається, той день мав бути неділею, над Києвом розлунювалися повільні недільні дзвони, десь у золотому смутку церков молилася чистота людська. За кого? А може, й не чистота, а просто — покора?
– Іванице, спиш? — спитав товариша, про якого хотілося думати прихильно й співчутливо. Іваниця мовчав — чи то спав, чи просто ображався.
Шаленство не давало спокою Дулібові, воно штовхало його до нових безглуздь; мало було отих зіпсованих пергаментів, вимагалися нові пожертви на шкоду здоровому глузду, і він не мав сили боротися, не міг далі сидіти в цій темній, смердючій, убогій хижі; нехтуючи обережністю, не ждучи настання ночі, вийшов за двері.
Теплі сутінки огорнули його ласкавою тихістю, наморочилася злегка голова. Надворі був вітер, палючий, безжальний, гострий, віяв неначе з пекла. Вітер нещастя, вітер голоду. Ось тут поряд лежав у голодній безнадії Київ, десь вмирали за шматок хліба люди, виснажені лихою зимою, затоплювані несамовитими водами Дніпра й Десни, обдерті дощенту боярами й воєводами. А тим часом у Войтишича напхом напхано клітки жирними, годованими, мов князі, курми: а ще далі, за курниками, лежать і відгодовуються, мов на заріз, двоє дужих чоловіків, які мали б не сидіти, а діяти, чимось зарадити тому, що твориться в цій землі, в цьому городі, під цим безжальним небом.
Дулібові так хотілося покартати себе, що забув про обережність, не злякався, коли несподівано з'явилася коло нього нечутна постать, виникла нізвідки, безшелесна, мов привид, та й хто б міг остерігатися такої зграбної білої постаті, в кожному вигині якої вчувалася приваба й принада!
То була Ойка. В кожній руці мала по начинню, виповненому, видно, до країв, бо несла обережно, звиваючись тілом під своєю просторою білою сорочкою; в таку пору, здається, ще не приходила ніколи; а може, в ньому все сплуталося, він не розрізняв уже давно днів, ночей, ранків, вечорів. Сон і ява змішалися для нього в якусь суцільну дрімотливість, з якої сьогодні виразно й болісно зродилося зненацька оте, що вигнало його геть за двері.
— Дай поможу тобі, — сказав тихо Дуліб і в темряві наосліп помандрував до її руки, і вперше пережив удар першого доторку до її тіла. Ойка не випустила свого начиння, і вийшло так, що Дуліб просто тримав її за руку, та й годі; безглузде становище, яке стало ще безглуздішим, коли дівчина вдала, ніби не впізнала його і навіть злякалася.
— Ой! Хто тут? — стишено вигукнула вона, проте не пробуючи ні втекти, ні відтрутити Дулібову руку, ні, ясна річ, передати йому те, що несла.
— Я, — сказав він розгублено.
— Хто? Не знаю.
— Дуліб.
— Це ти? — вона ще вдавала, ніби не вірить, їй кортіло вести цю гру безконечно, але не могли ж вони отак стояти: вона, тримаючи в обох руках тягар, а він, просто доторкуючись до шорсткуватої шкіри її зап'ястка.
— Дай поможу тобі, — попросив він.
— А що тут помагати! Знесу сама до хижі. А ти чом вийшов? Побачать!
— Хто ж тут побачить? Хіба твій сліпий батько?
— Батько й так знає.
— Міг би прийти провідати нас, коли так.
— Не прийде, бо вірний Войтишичу. Про вас мовчить задля мене. Так би виказав одразу. Батько не хоче знати нікого на світі, крім свого воєводи.
— А тебе?
– І мене.
Вона крутнулася, вирвала руку, прошмигнула до хижі, поставила те, що принесла, відразу вийшла.
— Тепер ховайся, — звеліла суворо.
— Коли ти ще прийдеш?
— Коли треба.
Він одважився на вихватку, яка личила хіба що Іваниці.
— Скажеш, то ждатиму тебе, — сказав не так з обіцянкою, як з благанням у голосі.
— Жди!
Вона війнула сорочкою і зникла.
Дуліб насилу зборов у собі бажання кинутися слідом за Ойкою. "За очима моїми пішло моє серце". Довгий час вважав себе безвадним, тепер ставав безвладний. Доторк до Ойчиної руки, що його дівчина, може, й не зауважила, сповнив Дуліба такою розбентеженістю, що він по-справжньому злякався власної несамовитості. Щоб не піддатися спокусі справді кинутися за Ойкою, Дуліб повернувся до хижі, стиха обмацав принесене Ойкою, бо мало б воно ще зберігати на собі доторки її рук, тоді стиха покликав:
– Іванице!
Хотів упевнитися, що той спить, що ніхто на білому світі не був свідком того, що відбулося за дверима, отої першої зустрічі на самоті, першого дотику, перших слів, власне, ніяких, але однаково сповнених якогось аж надто високого значення.
— Спиш, Іванице?