— Хто такі? — вигукнув розізлено Ізяслав, зневажливо наставляючи русяву бороду на розтиканих по площі бовдурів, а що питав не знати кого, то відповів його тисяцький, який мав у всьому вершити князівську волю в цьому городі:
— Петрилові люди, князю.
— Петрило де?
Петрило вичовгав з-позад боярства, шанобливо вклонився великому князеві, очі в нього блищали по-собачому, з них зникла утопленицька перлистість, яку виказував усім, кого вважав нижчим за себе.
— Кияни де? — поспитав його Ізяслав.
— Малися б тут бути, князю.
— Питаю — де? — червоніючи лицем, шиєю і очима, гаркнув Ізяслав.
— Дозволь, князю, прижену сюди всіх.
— Звідки приженеш?
— Прикмети вказують…
— Кияни де, питаю!
— Певно, коло Турової божниці…
Слів "Турова божниця" після сина Ярославового Ізяслава не міг тепер чути жоден князь київський, жоден воєвода, жоден боярин.
— А будь воно прокляте! — стиха закляв Войтишич, зганяючи з широкого свого обличчя байдужу ласкавість, якою прикривався завше, мов скуратом скоморохи.
— Послати дружину та пригнати їх сюди всіх! — загули чотири Миколи, висовуючись один поперед одного на очі князеві. — А хто не впокориться — в Дніпер його!
Ізяслав заблимав своїми хворими очима, не знав, кого слухати, що чинити. В поході незмірно ліпше. Там дружина хоче завше того самого: битися, перемагати, здобувати! Там немає вагань, зникають сумніви, не треба слухати порадників, там ідеш наперед, пробиваєшся, проламуєшся, там все ясно і визначено наперед.
А тут? Кого слухати? І як порятуватися від остаточної зневаги й осмішнення з боку киян, які зібралися десь у підчерев'ї Києва, не захотіли підійматися на Гору, не прийшли до Софії, до голови Києва, а тягли князя донизу, на Поділ, потоплений водою, загорнутий пісками, голодний, обдертий, зубожілий, але незалежний.
Князь подивився на митрополита. Перевчений Климент на мовчазне запитання Ізяславове пробурмотів слова Ілларіона, піднесеного колись Ярославом Мудрим од простого пресвітера до митрополита всеї землі Руської: "Не зливаю розділення і не розділяю єдинства, поєднуються без змішання і розділяються нероздільно".
Чотири Миколи жовтооко поблимували на слова митрополита, якому не могли забути одного з писань, де він картав усіх тих, хто домагається слави й знатності, прикладаючи дом до дому, село до села, набираючи собі бортей і пожен, ізгоїв і сябрів, підневільних хапаючи, вільних поневолюючи.
Тоді князь звернув свій погляд до Петра Бориславовича, який стояв посеред бояр, але вирізнявся поміж ними своєю пещеною чистотою і розумним спокоєм, що ним так і світилися його великі чорні очі.
Петро махнув своєю короткою рукою, мовби показуючи Ізяславові, серед яких дурнів доводиться йому стояти.
— Влада підтримується так само, як і здобувається, князю, — сказав спокійно. — Насильством або добровільністю. Ти не стосував ніякого насильства, коли йшов до Києва, самі ж кияни прикликали тебе з Переяслава, любий ти їхнім серцям, то як можеш вдаватися до засобів, тобі чужих і невластивих? Прислухайся до мудрих слів митрополита Климента.
— Меч — ото й уся мудрість, будь воно прокляте! — пробурмотів Войтишич. — Згадай, князю, як впокорював дружину Ростиславову і показував те всім киянам, зігнаним до Дніпра. Покажи тепер киянам, як вмієш упокорювати і їх самих, будь воно все прокляте на цім та й на тім світі, як мені оце старістю ще колотитися в такому дурному ділі.
По цій мові Войтишич розвів руками, притиснувши лікті до боків, заплющив очі й став так на короткий час, мовби показуючи, що вже нічого більше не жде від такого нерішучого князя.
Ізяслав надто добре знав оте розставлення рук і приплющування очей Войтишичеве, щоб ждати, поки станеться те, що могло статися. Кияни покинули князя, тепер покинуть його бояри, тоді з ким же він буде?
— На коней! — гукнув Ізяслав. — І всі на Поділ!
Все було не так, все поламалося з самого початку, не вийшло так, як то виходило в старого Ярослава, як вийшло ще й на тому вічеві, коли Войтишичеві та Петрилові вдалося розколотити киян криками про вбивство князя Ігоря, а тоді під ті крики й всезагальну розтелесованість доконати вбивство, яке тепер вічною ганьбою повисло на імені Ізяславовім, і він має змивати ту ганьбу новою та новою кров'ю, може, навіть кров'ю свого стрия, рідного брата власного батька.
Аби ж то кияни прийшли до Софії, де застали б вознесеного над ними князя з митрополитом, князями, воєводами, боярами, застали б дружину у всеоружжі, застали б, самі того не відаючи, готовий крик з горлянок підкуплених. Та вони зібралися коло Турової божниці, вони загатили все Подільське торговище, вони виповнили береги Почайни й Дніпра, втягнули в своє вировище всіх прибулих купців, своїх і чужих, заклопотаних і просто роззяв, яких невситима цікавість завжди жене туди, де має щось статися. Торговий люд змішався тут з людом робочим, сьогодні все було забуте, ніхто не дійшов до своєї роботи, ніхто не взявся до свого діла, кожен був тут так, як застала його загальна потреба: коваль з молотом, дроворуб з сокирою, водонос з коромислом, косар з косою; хто мався йти до сіна, був з граблями або вилами, хто зготовлявся запрягати волів, став з налигачем; той, хто хотів продати залізний ланцюг, так і тримав ланцюг І у руках; возовник стояв коло нового воза на продаж, а каменолом, який привіз у важкій гапці сірий камінь з самої Прип'яті, хитро позирав на юрмовисько київське, мовляв, підходь бери кому треба. Люд зібрався мирний, але досвідчене око воїна вмить помічало, що всі оті молоти, сокири, вила, коси, ланцюги, пакілля, вірьовки, каміння — все те просте причандалля для життя щоденного може стати найстрашнішою зброєю, бо ж у лік піде не одна сокира й не одна коса, а сотні та тисячі, а до того ще доточиться гнів тисяч людей, кожен з яких запалюється власним вогнем, а не так, як князівська дружина — лиш гнівом свого князя.
Ізяслав мав досвідчене око воїна. Збагнув: кинути дружину в це вировиння — не матиме він ні дружини, ні киян. Все потоне в крові, погине в різанині, не вціліє тут ніщо. Тоді хоч дикий половець, а чи Долгорукий, а чи й мала дитина — приходь і бери Київ голими руками.