Йшли половці. Вперше входили в Київ мирно, входили не ворогами, а друзями, гостями, входили не в диму й у полум'ї, в'їздили тихо, без різанини, без грабувань, без насильств; киянам аж дивно робилося: невже не грабуватимуть?
А половці, хоч і похмурі з незвички до таких мирних входин, хоч і замурзані, хоч і облиті потом від спеки і від небажання скидати свої кожухи, в яких спали й жили, в яких кожен і народжувався та й похований буде, все ж намагалися дотримати слова, яке їхні хани дали Долгорукому, показати киянам, що й вони — люди, що мають свою гордість, уміють не ламати слова так само, як уміють воювати.
Входили в Київ мирно вперше, здається, й востаннє за свою історію на цій землі.
— Ото князь! — захоплено вигукнули приязні до Юрія. — Степовиків приборкав — ото так!
— Пустив, аби придивилися, де погано лежить! — огризалися інші.
А вже биричі на всіх торговищах, коло дворів, коло всіх брам Києва, в найбільшому людському стиску, пересилюючи гомін, розкрикували першу грамоту князя Долгорукого для Києва і киян:
"Гюргій, Божою милістю великий князь Київський, всім вірним своїм — привіт. Відайте, що я на честь преблагого Бога, і святої церкви, і для загального миру в землі Руській пожалував і передав цією грамотою моєю, підтвердив Богові, і святій церкві, і всім людям моїм всі пожалування й даровизни, і вільності й вільні звичаї, які князь Володимир Мономах, отець мій, їм дав і пожалував. Так само і всі негідні звичаї, які він знищив та усунув, я усуваю і згоджуюся понищити за себе самого і за спадкоємців моїх. Тому я бажаю і кріпко велю, щоб свята церква і всі людове ці звичаї й даровизни, і вільності і вільну поведінку мали і володіли ними свобідно й спокійно, гаразд і в мирі, неторканими мною і спадкоємцями моїми, так вільно й спокійно в повноті й цілості для себе й спадкоємців своїх від нас і від спадкоємців наших у всьому й скрізь на вічні часи, як дав, і пожалував, і підтвердив їх великий князь Володимир Мономах, отець мій. Свідчить великий князь Гюргій Володимирович Мономашич у Києві в літо шість тисяч шість сот п'ятдесят сьоме".
Слова биричів розліталися понад Києвом, грали дзвони, князь з синами й ліпшими своїми людьми стояв на повітальному молебні в Софії, розглядався з княжого високого місця по церкві, мав дивне відчуття. Ніби паморочилося йому в голові, все довкола набувало кругойдучості, все рухалося, пливло невпинно: склепіння, стовпи, золоті мусії, різнобарвні фрески, Пантократор і Марія Оранта, апостоли, пророки, великомученики, святі, єпископи, священики, живі й мальовані, — все кудись линуло, летіло; летіла ціла Софія, летів, мабуть, і Київ, і він, Юрій, теж летів і зчудовано позирав довкруж зацікавленим, вже й не князівським, а якимсь ніби хлоп'ячим оком, і через те ніяк не міг здобутися на поважність і непорушність, котра личила б великому князеві в таку високу хвилю його життя, чим міг накликати на себе осуд і невдоволення можних киян, високих ієреїв, які закостеніли в своїх негнучких, протканих сутим золотом шатах і нічого не відали про те, що летять кудись разом з усім цим розспіваним, строкатим, прекрасним світом, і ніщо їх не зможе зупинити.
Тим часом у Київ входили товари Долгорукого, котилися вози, запряжені кіньми й волами, горбаті верблюди тягли висококолісні половецькі каталки, за возами суздальці гнали волів, свиней, овець — все для голодного Києва.
Завоювати город навіть щонайбільший просто. Спробуй його нагодувати!
Цього разу не було серед суздальців мови про те, що жде їх у Києві мед, жито й просо. Йшли аж з самих вятичів по голодній, спустошеній зимовими хуртечами палючими весняними вітрами землі; князь Юрій вимушений був стояти то там, то там, поки з Суздаля прийдуть нові та нові товари, щоб стачило не для самого лиш війська, а й для киян.
Тож поки в Софії тривав урочистий молебень, по Києву різали волів і овець, кололи вепрів, пекли на вогнищах м'ясо, ставили цебри з пивом, собаки гризлися за тельбухи, люд радісно метушився, штовхався, кричав, сміявся; стояли й сиділи на чім попало, всували голови в цебри з пивом, пили нахильці, втовкмачували в запахущий трунок вуса, бороди, носи; вої щипали дівчат, дітлашня метушилася, мов на пожежі, все змішалося в радощах і ситості: чужі й свої, старі й молоді, дівки й баби діти, пси, голови, сорочки, чуприни, сміх, лайка, похваляння, погрози.
— Як п'ю, то не розливаю!
— Одчепись, смердючий цапе!
— Хай легенько тикнеться!
— Синочку ж мій!
— Дай хоч пальцем ткнути!
Серед колотнечі й розгардіяшу пробували знайти своїх — хто з надією, а хто й безнадійно. Кричко з Іваницею теж блукали по торговищах і поміж дворами — аж напоткнуться на Сильку. Дуліб десь пішов на княжий молебень, Іваниця не схотів, бо й чом би мав квапитися перед очі князеві, що так негарно з ним повівся? Випадком стрів Кричка, тепер ходили вдвох, щодалі впевнюючись у думці, що Силька, так само, як і всі, хто був близький до князів або ж хотів до них присусідитися, там, у Софії, пхаються один поперед одного, видовжують шиї, не знають, куди й дивитися: чи на єпископів під Орантою, чи на хори, де стоїть Долгорукий з князями й воєводами. Така малість людська.
Так у безконечних блуканнях опинилися й коло Ярославового двору, де в золотій гридниці лаштувалася, видно, велика учта для Долгорукого та його поблизьких людей, бо вже коло конов'язі стояло безліч коней, поприв'язуваних до срібних кілець; пахолки нетерпляче позирали на Софію, звідки мали прийти князі й засісти за столи, а вже тоді щось перепаде й тим, хто коло коней, бо ж їдять та п'ють не лише за столами, а й попід столами і в закутках та закапелках, та й невідомо, де більше й ласіше.
Якась, суздальська, видно, жона заїхала на Ярославів двір возом, розпрягла коней, погукуючи зачіпливо до пахолків; Іваниця враз штовхнув злегка свого товариша в спину, показуючи тому, щоб далі блукав по Києву без нього, а сам, ще й не вірячи власним очам, обережно став наближатися до тої зухвалої жони, яка не побоялася втягнути свого воза на княжий двір.
В білій сорочці-тіснусі, з товстою косою, перекинутою недбало через плече наперед, витка й вправна в щонайменшому порухові, поралася з кіньми… Оляндра! Та сама Оляндра, яку стільки разів бачив він з суздальського поруба, до чорноти в очах заздрив дружинникам з защетиненими мордяками, що могли жирувати з тою, такою щедро-приступною, вабливою, принадною.