Але побачивши, що Карсон тремтячими руками витягає з піхов ножа, Смок вирішив, що той збожеволів од страху.
— Я не боюсь. Н-нічого. Це тільки нерви, — забелькотав Карсон, — я заспокоюсь за хвилину.
А Смок дивився, як він, зігнувшись удвоє, тремтячий і незграбний, тримаючи в одній руці кодолу, другою рубав у кризі заглибини для ніг.
— Карсоне, — тихо сказав Смок. — Ви молодець. Далебі, молодець.
Карсон жалібно посміхнувся у відповідь.
— Я завжди боявся висоти, — зізнався він. — В голові у мене паморочиться. Ось я хвильку перепочину, гаразд? А потім вирубаю більшу заглибину, щоб було куди стати, і витягну вас.
У Смока стислося серце.
— Слухайте, Карсоне. Найкраще для вас перерізати кодолу. Ви мене ніяк не витягнете. А яка користь гинути обом? Вам треба тільки чикнути ножем.
— Мовчіть! — ображено відповів той. — Вас ніхто не питає!
І Смок побачив, що гнів трохи заспокоїв Карсона. А от його самого мучило і дратувало таке жорстоке випробування: напружуючи останні сили, лежати непорушно на кризі.
Стогін та крик "держіться!" застерегли його. Припавши лицем до криги, він ще раз напружився, почувши, як ослабла кодола і зрозумів, що Карсон сунеться до нього. Глянути вгору він не насмілився, аж поки не почув, що вірьовка натяглася.
— Ще трохи — і кінець, — прожебонів Карсон. — Зсунувся на цілий ярд. Тепер чекайте. Я знову вирубаю заглибини. Якби ця крига та не така м'яка, то все було б гаразд.
Лівою рукою він нап'яв мотуз, допомагаючи Смокові триматись, а правою трощив і рубав кригу. Минуло десять хвилин.
— Тепер слухайте! — гукнув Карсон. — Я видовбав вам заглибини для ніг і для рук, щоб ми могли стояти поруч Я потроху підтягатиму кодолу, а ви лізьте вгору, тільки не поспішайте. Та скиньте отого клунка. Зрозуміли?
Смок кивнув і повільно, обережно розв'язав ремінці. Рухом плеча він скинув ношу, і Карсон побачив, як вона покотилася і зникла з очей.
— Тепер я обкопаюся сам, — гукнув він Смоку. — Попустіть трішки мотуз і чекайте.
Через п'ять хвилин вони почали лізти вгору. Смок обтер долоні об підкладку і вчепився руками в лід; він плазував, дерся, чіплявся, тримаючись за кодолу. Без допомоги Карсона він не посунувся і на дюйм. Хоч він був і набагато дужчий, все ж не міг держатись, як це робив Карсон, бо йому заважали зайві сорок фунтів. Коли він проповз третину шляху і досяг місця, де схил був крутіший, а крига не так зруйнована сонцем, то почув, що кодола ослабла. Він посувався вперед дедалі повільніше і повільніше. Тут не було місця, щоб спинитися й передихнути. Він зовсім знесилився, але все ж мимоволі зупинився — і одразу ж знову почав сунутися вниз.
— Я падаю! — гукнув він.
— Я теж, — крізь зуби процідив Карсон.
— То пустіть кодолу!
У відповідь кодола напнулась у марному зусиллі. Він сунувся все швидше і, минаючи яму, звідки недавно вибрався, та перекочуючись через горбок, побачив, що Карсон теж котиться, несамовито махаючи руками та ногами, щоб як-небудь спинитися. Смок гадав, що полетить в урвище, але цього, на диво, не трапилось. Кодола підтримувала його, поки він сунувся вниз із крутого схилу; але раптом цей схил став пологим, і Смок, докотившись до другого горба, опинився в западині.
Карсона не було видко, — він опинився там, де щойно був Смок.
— Ху, — почувся тремтячий Карсонів голос.
Потім запала хвилина мовчання, і Смок знову відчув тремтіння кодоли.
— Що ви робите? — спитав він.
— Роблю більші зарубки для рук і ніг, — почувся голос зверху. — Почекайте, я миттю підніму вас. Не зважайте на те, що я заїкаюсь. Я трохи хвилююсь. Та все буде гаразд. Ось побачите.
— Ви всю силу на мене витрачаєте, — заперечив Смок. — Рано чи пізно я вас потягну за собою. Ріжте кодолу! Чуєте? Навіщо гинути обом? Ви ж зробили все, що могли. Ріжте кодолу!
— Та годі вам. Я пороблю такі глибокі щаблі, що зможу витягти сюди не те що людину, а навіть пару коней.
— Ви вже досить попрацювали, піднімаючи мене, — наполягав Смок. — Пустіть кодолу!
— А скільки ж разів я вас підіймав? — сердито запитав Карсон.
— Багато, дуже багато. А самі з'їжджали весь час.
— Зате вчуся діяти напевне. Я підніматиму вас доти, поки ми не виберемося звідси. Зрозуміли? Коли бог сотворив мене легким, то, певно, знав, що робив. Тепер замовкніть. Мені ніколи.
Минуло кілька хвилин мовчання. Смок чув дзвінкі удари ножа. Шматочки криги котилися до нього через горбок. Смока мучила спрага. Чіпляючись руками й ногами за схил, він губами ловив скалочки криги, давав їм розтанути у роті, а тоді жадібно ковтав.
Він почув, як охнув, а потім у відчаї простогнав Карсон, кодола ослабла, і Смок міцно вчепився в кригу. Але зараз же кодола напнулася знову. Смок підвів очі і побачив ножа, що летів до нього по крутому схилу гостряком уперед. Він підставив щоку, весь здригнувся від болю і притис лезо до криги.
— Я осел, — дійшов жалібний стогін.
— Не журіться, я піймав його, — відповів Смок.
— Що ви кажете? Почекайте. У мене мотузка в кишені. Я спущу її вниз, а ви прив'яжіть ножа.
Смок мовчав. Він змагався з думками, що раптом насіли на нього.
— Гей! Ось вам мотузка. Коли піймаєте, гукніть мені.
Маленький складаний ножик, прив'язаний для ваги, сунувся вниз по кризі. Смок піймав його, одною рукою і зубами відчинив більше лезо і переконався, чи воно гостре. Тоді прив'язав до мотузка великого ножа і гукнув Карсону:
— Тягніть!
Ніж пішов угору. Смок не зводив з нього очей. Але він бачив не тільки ніж, перед його очима стояв маленький чоловічок, зляканий, але непереможний; він тремтить, клацає зубами, у голові йому паморочиться, а, проте, він умів перебороти страх і відчай і поводився як герой. З того часу як Смок зустрів Малого, ніхто йому так одразу не припав до серця, як Карсон.
— Бог за нас, — дійшов з гори голос. — Тепер ми виберемось за дві хвилини.
Він так намагався, щоб його голос лунав бадьоро і впевнено, і Смок наважився.
— Слухайте, — мовив він рішуче, даремно силкуючись одігнати од себе образ Джой Гас-тел. — Я подав вам ножа, щоб ви могли вилізти звідси. А складаним ножем я переріжу вірьовку. Краще врятується один, ніж гинути обом. Розумієте?
— Врятуватись обом або нікому! — У тремтячому голосі Карсона була несхитна рішучість. — Якщо ви продержитесь ще хвилинку…