І він увійшов до своєї кімнати, улігся на сінник на ліжку і почав думати про свою кохану, а за деякий час поринув у сон.
А коли Місяць засяяв на небесах, Соловушка полетіла до Трояндового Деревця і настромилася грудьми на гострий шип. Цілісіньку ніч співала вона з шипом у грудях, а холодний кришталевий Місяць нахилився нижче і заслухався. Усю ніч співала вона, і шип впивався дедалі глибше в її груди, і кров життя витікала з неї.
Спершу вона співала про зародження кохання у серцях юнака і дівчини. І на найвищій гілці Трояндового Деревця розпускалася найчарівніша троянда, пелюстка по пелюстці, коли одна пісня змінювала другу. Спершу троянда була білою, як туман над річкою, білою, як новий ранок, і срібною, як крила світанку. Наче привид троянди у срібному дзеркалі, наче привид троянди в озері — такою була троянда, що розквітла на верхівці Трояндового Деревця.
І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.
— Тулися ближче, мала Соловушко, — гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.
І Соловушка щільніше нахромилася на шип, і гучніше й гучніше лилася її пісня, бо співала вона про зародження пристрасті у душах чоловіка й жінки.
І ніжний відтінок рожевого забарвив пелюстки троянди, мов рум'янець на щоках юнака, коли він цілує вуста своєї нареченої. Але шип іще не проколов серця пташки, і серце троянди залишалося білим, — а тільки кров солов'їного серця може запалити ясно-червленим серце троянди.
І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.
— Тулися ближче, мала Соловушко, — гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.
І Соловушка щільніше настромилася на шип, і він проколов її серце, і гострий, несамовитий біль пронизав пташку. Пекучим, пекучим був біль, проте відчайдушно лунала її пісня, бо співала вона про Кохання, облагороджене Смертю, про кохання, яке вмирає не у гробниці.
І тут прекрасна троянда стала густо-червоною, як троянда східного неба.
Червоним був вінець її пелюсток, червоним, як рубін, зробилося її серце.
А от голос Соловушки все слабшав, і вона забила крильцями, й очі її затягло плівкою. Дедалі тихішою ставала її пісня, й вона відчувала, як щось душить її за горло.
Тоді в неї з горла вихопився останній звук музики. Блідий Місяць почув її, забув про світанок і залишився на небі. Троянда почула її та вся затріпотіла від захвату, розтуляючи пелюстки назустріч холодному ранковому повітрю. Луна донесла пісню до печери на пагорбі та збудила вівчарів, що бачили сни. Пісня пурхнула понад очерет на річці, й очеретинки переказали її морю.
— Дивись, дивись! — гукало Трояндове Деревце. — Ми вже створили троянду!
Але Соловушка не відповіла — вона лежала мертва у високій траві, й серце її було наскрізь прохромлене шипом.
Опівдні Студент прочинив вікно й визирнув у сад.
— Ого, мені неймовірно пощастило! — закричав він. — Ось і червона троянда! Я не бачив такої троянди ніколи в житті. Вона така прекрасна, що безсумнівно має якусь довгу наукову назву латиною, — і він нахилився й зірвав квітку.
Потім він надяг капелюха і побіг до домівки Професора, стискаючи троянду в руці.
Донька Професора сиділа на ґанку і пряла синю шовкову нитку, а біля її ніг вмостився маленький собачка.
— Ви сказали, що танцюватимете зі мною, якщо я принесу вам червону троянду, — проголосив Студент, — ось найчервоніша троянда на світі. Ви пришпилите її сьогодні увечері біля серця, ми танцюватимемо, і я говоритиму вам, як палко вас кохаю.
Але дівчина нахмурилася.
— Боюся, вона не пасує до моєї сукні, — відрізала вона, — до того ж племінник Камергера надіслав мені справжні коштовності, а хто ж не знає, що коштовності набагато цінніші за квіти.
— Ох, яка ж ви невдячна! — сердито відповів Студент, жбурнув троянду на землю, й вона впала в калюжу, де її переїхав віз.
— Я — невдячна? — вигукнула дівчина. — А от ви — нечемний грубіян! Хто ви зрештою такий? Усього лише Студент. Гадаю, ви навіть не маєте срібних застібок на черевиках, як у племінника Камергера, — і вона підвелася зі стільця та зникла в домі.
— Яка безглузда річ — Кохання! — бурмотів Студент, вертаючись назад. — Воно і вполовину не таке корисне, як Логіка, бо нічого не доводить, а ще завжди говорить про те, що ніколи не трапляється, і примушує вірити у таке, чого не існує. Власне, від Кохання немає жодної користі, а у наш час користь — понад усе. Повернуся-но я до своєї Філософії та вивчатиму Метафізику.
Отак він прийшов до своєї кімнати, витяг товстелезну запорошену книжку і заходився читати.