Втомились очі сльози лить од скрути,
По милій донні плакать без кінця.
Не хочу я, щоб безнадія ця
Змогла і серце в мене розітнути!
Почуєте не раз ви, як волаю
Я до мадонни, що спочила в світі,
Достойному її чеснот святих.
О, як життя я часом зневажаю
В своїй душі безмежно сумовитій,
Позбавленій спасенних рад і втіх!
Канцона четверта
Не раз — о леле! — тільки пригадаю,
Що відтепер навік
Своєї донни більше не побачу,
Одчаєм серце повниться до краю,
І з горя розум трачу,
І так гукаю: "Хто, душе, прирік
Тебе на мук невичерпних потік,
Що омиває світ цей зловорожий?
От через що я в остраху, в журбі..."
Тож кличу Смерть собі,
Неначе тихий відпочинок гожий,-
"Прийди!" — до неї кличу я тоді,
До мертвих повен заздрості в біді.
Зливаються усі мої зітхання
В один скорботний звук,-
Хай Смерть його вчуває невгомонна,
Бо лиш до неї линуть всі бажання
Відтоді, як мадонна
Упала Смерті до жорстоких рук
І кинула юдоль страждань і мук,
Лишивши землю без краси своєї.
Але її ясна й свята краса
Осяла небеса
Вогнем любові,— янголи до неї
Співають славу, світлий розум їх
Дивується з шляхетних цнот таких.
Сонет 24
О пілігрими, ви йдете поволі,
Замислившись про нетутешній світ.
Показує знеможений ваш вид,
Що дальній шлях вам ліг на суходолі.
Чому не плачете ви мимоволі,
Ступивши в цю оселю смутку й бід?
Таж, мабуть, ви помітили тут слід
Тяжкої втрати, горя і недолі?
Якби почули ви слова мої,
Що серце вам в зітханнях каже й кличе,-
Ви б тут лишились, плачучи зі втрати.
Вона померла, наша Беатріче!
І розповідь про наглу смерть її
Така, що змусить кожного ридати.