В казані закипіло, та палива зосталося не так і багато. Не-ввареним не поласуєш, а доварити не буде чим — усе навкруги мокре. І я вже засумував, що цей невчасний дощ зіпсує найприємніше в риболовлі — не пощастить скуштувати страви. Мій П'ятниця співчутливо похитав головою, побіг на другий край острівця і дуже скоро повернувся з сухим корінням.
— Це коріння всохлої берези,— пояснив.— З того боку піщаний спуск, то коріння в піску сухе, легко ламалось.
Я тільки всміхнувся на його кмітливість. Березове коріння горіло повільно, давало жар. Хлопчина знову зігнувся біля багаття. В зіницях витанцьовували бліді, з золотавим відливом, спалахи вогню. Замислена доброзичливість одухотворяла його обличччя — так і хотілося спостерігати за ним, так і хотілося сказати цьому хлопчині про те, який він приємний. Але хіба про це скажеш, щоб вийшло невимушено й не зіпсувало того настрою, який поселився під цією вербою, під цим літнім дощем?
І все-таки він справляв на мене дивне враження. І тим, що кричав на березі, і тим, що переплив слідом за мною. Хоч би розповів щось про себе — і то! Хоч би гачок попросив чи цигарки, хоч би розпитувати почав, бо такі хлопчаки всім цікавляться.
Юшка, нарешті, вкипіла. Я дістав із рюкзака хліб і дві ложки—я завжди мав із собою кілька ложок на той випадок, що доведеться полуднувати або вечеряти не самому, а з кимось. Від юшки він не відмовився — їв повільно й дивився на річку, по якій пухирилися вже останні краплини, та на ніжної голубизни смугу, яка все ширшала й ширшала на заході. Ось вона розіллялася так, що випустила й сніпок променів, а за ними — й саме сонце, перемите й свіже. Під його поглядом помолодшала зелень лісу, а вода, заспокоюючись, раптом потекла врівноваженим блакитним диханням, і потік того дихання все більшав, поки вся річка полегшала й одмінилася в барві. Хлопець дивився, як сонячне світло перемальовує день на нову картину, і все те, що відбувалося навколо, було відбите на його виду і в його очах.
Я знову закинув у воду вудочки, сподіваючись, що по грозі добре братиметься, а він зібрався йти, тобто плисти на той берег. Я не втримався й запитав, чому він цікавиться, чи вмію я плавати.
— А-а, то так,— сказав він.— Я боявся за вас...
— Що не вмію плавати?
— Звісно, бо ви за дерево трималися. Я навідувався був до річки, бачив, що ви рибалите...
Ось кого помітила, виявляється, моя пірникоза! Зараз її ніде не видно — мабуть, заховалася від негоди в рогозі, ще й не випливла.
— А чому ти боявся за мене? — допитувався я.
— Бо тут недавно одна дівчина мало не втопилася. Теж міська, як і ви. Щось малювала звідтам, а потім закортіло їй на острів переплисти. Чи корчі її взяли, чи на вир потрапила — тонути почала. Добре, що дядько Андрух поблизу був та кинувся й витягнув.
— Врятували її?
— А чого ж... Відтоді вона більше сюди не навідувалась,— мабуть, дуже перелякалась... Ми тут із хлопцями череду поблизу пасемо, то я завжди навідуюся сюди, щоб чого не сталося такого.
— І ти допоміг би?
— Питаєте!.. У нашому селі всі так плавають, що... Допоміг
би.
Він подякував за юшку, забрів у річку й поплив. Діставшись берега, побігав трохи по піску, щоб обсохнути, далі поплигав на лівій і на правій нозі, витрушуючи з вух воду. Одягнувся під дубом, махнув на прощання рукою — і зник. Я все ще приглядався, чи не майне поміж дерев висока, худорлява постать. Проте хлопець зник так раптово, наче його й не було. Мабуть, і завтра навідається сюди, щоб подивитись, чи ніхто не рибалить, чи не треба комусь допомогти. Мимоволі я всміхнувся. Тепер, коли його не було, він мені ще більше здався схожим на соняшник — тонкостеблий, з напіврозквітлими пелюстками, які завтра-післязавтра розгоряться, заполум'яніють.
Ріка вечоріла, і ліс також вечорів. Можливо, мені пощастить щось зловити, але слід уже думати про те, щоб збиратися. На вудлищах позавмирали дощові краплини, й коли я витягував їх, краплини поскапували в ріку.