Сотник говорив ті слова зворушливим голосом, наче б перед кимсь жалувався. Петро поглянув на нього і помітив, як з його очей канула одна-друга сльоза.
— Так, на твою думку, батьку, наше славне колишнє вже не вернеться?
— Як тобі на це відповісти? Народ — то так, як людина, переживає свій вік: постаріється, занепаде на силах, втратить свій вогонь і помирає. А особливо тратить людина свій вогонь і завзяття тоді, як у нього серце обросте салом. Тоді: все бери, а мене лиши в спокою. Таке має бути і з козацтвом. Були у нас славні лицарі. Ходили у походи на Татарщину, Туреччину та Польщу, і вороги перед нами дрижали. Ми визволяли християнських бранців з важкої неволі. Воювали ми з магнатами-короленятами і з Польщею за нашу святу віру. У тих боротьбах козацтво гартувалося, мов криця в огні. Тепер ні з ким нам воювати. Татарина та турка приборкали нашими руками, Польщі так як би не було. Ти знаєш, як старі запорожці дивилися на багатство і розкоші; тепер наші чолові старшини живуть розкішно і приймають від цариці позолочувані бляшки з візерунками, і не соромляться сонця носити ті бляшки на своїх грудях.
— Котрий же то такий падлюка?
— Не знаєш того? Перший — наш кошовий, отаман Калниш. В добавок того, подарував йому світліший Грицько Нечоса, товариш кущинського куріня, дорогоцінну табакерку. А такі бляшки з візерунками подіставали й другі старшини. Скажи мені, голубе, чи можливо таких мостивих бляшкованих панів спонукати воювати проти государині?
Петро тою мовою сотника дуже зворушився:
* Нелюбих, провинивших старшин топили запорожці в Дніпрі.
— Тими вістями, батьку, ти страшно зранив мені серце. Краще мені було полягти від кулі, як почути таке страхіття.
— А хіба ти знаєш, що краще? Видно, що тебе ще на світі нащось треба, коли тебе куля не ткнула. Хто зна, що ще з того вийде... Може, нашій черні увірветься терпець — і перейде понад головами панських старшин, вибере собі інших, а з ними порахується по заслузі. Може, справді Запорожжя получиться з донцями, з тим якимсь Пугачовим. Ріжно може статися. Ти, може, того не знаєш, що, кілька літ тому назад, на козацькій раді на Січі так притиснули Калниша за його політику, що він передягнений за ченця мусив з Січі втікати, а то були б його запорожці пустили під лід воду пити *.
Цю розмову сотника з Петром перебив якийсь рух напереді війська. Козаки з кимось перекликалися. Дутко з кимось голосно говорив. Вже вечоріло і нічого не було видно, бо насідала густа мряка.
— Поїдь, Петре, та роздивися, бо я тут мушу ос-тати.
За хвилю почулися радісні оклики. Петро вернувся в товаристві полковника Кандиби:
— Здоров будь, пане свату,— я не міг заспокоїтися та всидіти на місці: гадав, що треба буде помогти, і тому на стрічу виїхав. Гарячо було?
— Було гарячо, та не всім. Москалі нас припекли, та вони самі згоріли.
Сотник розказав полковникові усю пригоду.
— Потьомкін не вибачить нам того і буде помсту-вати на нас.
— Певно, що не вибачить. Ми розбили цілий дивізіон, п'ятсот драгунів, перебили усіх офіцерів. Та ти тим не турбуйся. Я сказав, що беру все на себе, і це посвідчать усі твої гості, а в першу чергу твій любенький панотчик, що тепер, певно, списує на мене всенижайший донос губернатору. Якщо до чого прийде, то Скидайте всю вину на мене. Я і так мушу втікати, бо мені тут не жити. Ти, Петре, вінчайся з Степанидою якнайшвидше. Тобі я передам усе моє майно. Про тебе ніхто не знає, що ти ходив зі мною. Зрештою, тебе батько викупить, бо у москалів за гроші, то й маму купить. Я зараз по весіллі їду на Січ — може, мене там царські кігті не досягнуть.
— Чого ж тобі, брате, так зараз втікати, як тобі ще ніщо не грозить?
— Тому, що пізніше мені не можна буде втекти. Між моєю сотнею я безпечний, але наставлені гончі можуть мене де-небудь на боці схопити, а мене не свербить спина наставляти її під московський кнут.
А тим часом лунала козацька пісня по розлогому запорозькому степу.
Чудовий вечір вдався. Білолиций місяць щораз вище виходив на небо, зірки ледве було видно серед місячного сяйва...
Вернулися у хутір Жука вже пізно вночі, де їх нетерпеливо вижидала сотничиха з дочкою. Полковника задержали ночувати.
V. ПОМСТА
Весілля відгуляли незадовго. Та воно не було веселе. Приїхав полковник Кандиба з сестрою Мартою на хутір Жука з кількома полковими старшинами, і так повінчали молодят в місцевій церковці. Петро лишився на хуторі тестя, котрий зараз вибирався в дорогу на Січ. З важким серцем приходилося сотникові прощатися з своїм любим хутором. Він прочував, що більше його ніколи не побачить. А втікати він мусив, бо вже крутилися біля його оселі якісь підозрілі люди, котрі розпитували за сотником.
З десятком вірних козаків пустився в дорогу. Виїздив тайком ніччю, щоби ніхто того не знав. На хуторі по його виїзді було таке почування, наче вмерця винесли з хати. Показалося, що царські шпиги сновигали, шукаючи за донцем і за сотником. Але донець, переночувавши дві ночі у полковника, пропав, наче камінь у воді.
Петро з Степанидою жили на хуторі. Сотничиха вважала себе вдовою, що живе при дітях. В неї була тверда козацька душа. Не раз доводилось їй виправляти сотника у похід, та ніхто не бачив, щоби вона коли заплакала. Так і тепер, хоч серце кривавилось із жалю. Вона прочувала теж, що більше його не побачить, та годі було його здержувати. На Січі йому нічого не станеться, а вдома було дуже небезпечно. Всі знали, що царські люди не люблять церемонитися з тими, кого їм приказано піймати. І справдилося те, що передбачував сотник. Незадовго по його виїзді приїхали два московські урядовці з десятком драгунів. Питалися за сотником — буцімто хочуть розвідати, яка причина того, що сталося на Слов'яно-Сер-бії. Петро, щоби їх не дратувати, угостив їх гарно, підсунув грошей і підпоїв до безтями. А як вони позасипляли, то він захопив їх папери, замкнувся в своїй кімнатці і став перечитувати "Дело сотніка самарської паланки Пилипа Жука". — Петро аж скипів зі злості, коли побачив донос о. Созонія з його "покорнейшими підписом до духовної митрополичої влади у Києві, котра післала його зараз до губернатора Малоросії, а далі в тайну канцелярію. З канцелярії послано до Глухова.