Нарешті вийшов княжий ад'ютант і прикликав запорозьких послів кивком пальця, як прикликається слугу або добре вивчену собачку. Депутати встали і ввійшли повагом в кабінет світлішого. Він сидів за столом, перекидав якісь папери і показував, що навіть не знає, чи хто ввійшов у кабінет. Посли підійшли до середини кімнати і станули. Світліший ні оком не моргнув, лиш все читає. Це нічого не помогло, що Головатий легко кашельнув. Князь і того не хотів чути. Тепер депутати поглянули по собі, чи не добре було б їм зараз вийти, бо ж це страшна зневага для послів і для тих, що їх вислали. Аж тепер підвів голову По-тьомкін, устав і випрямився у весь зріст і підступив до запорожців.
— Ви — бунтовщики! Не слухаєте указів імператриці і вашої повелительки. Довше такого не можна терпіти.
— Ми про ніщо не знаємо,— каже Головатий.
— Як не знаєте і дураків із себе робите? — кричав Нечоса.— Ваш кошовий — такий самий бунтар, як ви всі, віроломне кодло. Як ви смієте зганяти поселенців, яких уряд посилає у вашу хахляндію?
— Дозвольте, світліший князю, завважити, що це наша споконвічна земля, і ніхто не має права нам її відбирати. А тут налізають до нас, з одного боку — балканська наволоч, з другого боку — донці. А де ж ми дінемося?
— Мовчати! — крикнув Потьомкін і затупотів ногами.— Не ваша це земля, а царська, і цариця, "імператріца", може її дати, кому завгодно. Нам вже досить вашої розбишацької люб'язності. Не хочете з доброї волі жити, як належить царським підданим хахлам, так ми зробимо з вами інакше.
— Ми ні підданці, ні холопи, а вольні козаки, лицарі... Дозвольте вам пригадати, що ви — наш курінний товариш січовий, Грицько Нечоса, і за ваше поведения з нами можете попасти під козацький суд.
Це сказав Лонгин Мощенський схвильованим голосом. Він почервонів увесь, мов буряк, і дрижав усім тілом.
— Сволоч! — закричав Потьомкін і скочив за свій стіл.
Йому прийшло на думку, що той зухвалець може добути шаблі і його порубати.
З'явився зараз княжий ад'ютант і показав депутатам двері, бо Потьомкін верещав, аж запінився.
Посли вийшли схвильовані і подалися на свою кватиру.
— Ще би нам піти до цариці,— каже Білий.
— Шкода заходу,— каже Головатий.— По-перше, нас туди не пустять, а по-друге, цариця зробить те, чого хоче Потьомкін, а ми втратили у нього усю ласку. Ти, товаришу Лонгине, загостро йому сказав, і він нам цього не вибачить. Нам треба чимшвидше втікати з того клятого города, поки ще у нас голови на карку.
Коли за кілька днів опісля Потьомкін доложив цариці про це, як він з депутатами говорив і поводився, вона не була з того задоволена. Хотіла якось направити те грубе поведения свого любчика і післала по козаків, та по них вже і слід застиг...
XI. ГАДЮКА ЗА ПАЗУХОЮ
Отаманство над паланчиним військом у тій стрічі з москалями передано сотникові Задираці. Петро пішов доброхіть під його руку. До нього теж зголосився старий січовий дід, що стільки правди наговорив козацьким старшинам. Петро казав видати йому одежу і зброю та доброго коня. Любо було поглянути, як дід вскочив на коня, мов молодець, і усміхнувся.
— Пізнати птицю по пір'ячку,— каже сотник.
— Нам би, по-перше, розглянутися по оселі,— каже дід.— Веди нас, Петре, бо ми не тутешні.
Виїхали усі три за ворота хутора.
Оселя полковника Кандиби, як усі паланчині села, доволі широка й розлога, лежала на лівому березі річки Самари. При біленьких козацьких хатках — садки, а спереду — цвітники. Посередині села — розлогий майдан.
— Сюди треба звабити напасників,— каже сотник до Петра.
Як вернулися з обзорин, полковник прикликав Петра в комору.
— Знаєш, сину, що нам треба забезпечитися на всякий припадок. Ніхто не знає, що буде, а все ж воно краще приготовитися на найгірше. Нас можуть москалі перемогти, але на кожний випадок — хоч ми сьогодні і побідимо, нам прийдеться невдовзі звідси втікати. Таки шкода давати ворогові усе на поталу. Заберуть мої стада, зруйнують хутір — то неминуче. Та в мене ще й гроші є, а того вже не хочеться їм давати.
— Це можна забрати з собою,— каже Петро.
— Усього не забереш, хоч у мене небагато мідяних московських грошей. Я настільки був второпний, що всю мідь перемінював на золото та срібло. Нам треба той лишок, якого з собою не можна забрати, де-небудь закопати. Я був би це давно зробив сам, та бач, тобі, Петре, довше жити на світі, як мені, і це все для тебе призначене, бо ти у мене один.
Полковник прослезився і обняв Петра.
— Заспокійся, тату, ще не вмерла козацька мати — не пропадемо.
— Дав би Бог, та я в це не вірю. Чи ти бачив наших старшин, чув, як вони говорили? Чи можна з такими людьми за одне постояти? Признаюся тобі, сину, з соромом, що і я такий був,— і мені жаль було все ставити на одну карту. Якби не Жук та не ти, то й я сидів би тихо і не пхав пальців між двері. Тепер вже запізно завертати. Піду з вами — і буде мені те, що і вам.
— Побачите, тату, що ми побідимо, і цієї ночі такого ляпаса дамо москалям, що їм відхочеться нас зачіпати.
— Може, і твоя правда, але це буде солом'яний вогонь, бо немає між нами єдності і кожний хапає за свій мішок. А наше поспільство, це, що на паланках живе, піде на московські обіцянки так, як пішло на Гетьманщині. Москва пішле між них своїх емісарів і стане бунтувати проти дуків-багачів, козацьких старшин,— і все піде на цю принаду, як муха на мід.
— Того, тату, нема чого боятися. Вже Гетьманщина навчила український народ, що це неправда. Там тепер кріпацтво завели — ще важкіше, як було за Польщі.
— Хіба тут про це знають?.. Але, сину, берімося тепер за своє діло.
Кандиба став мацати по стіні, поки не натрапив на якийсь ґудзик і натиснув на нього. Відчинилися двері до льоху, звідки повіяло задушним повітрям, що годі було дихати. Показалися невеличкі вузькі східці, і туди пішов Кандиба зі свічкою, а Петро за ним. Про цей скритий льох Петро нічого не знав, тільки сам полковник та хіба його сестра Марта. Петро став при рудавім світлі роздивлятися. У цім невеличкім льоху ховалися великі скарби. На зморшавілих дощаних полицях стояли мішечки з дукатами та іншим золотом. Мішечки були новенькі, і їх гниль не чіпалася. Видно, що полковник сюди часто заходив.