— І цього не багато, та треба тямити, що московські гармати більші і дальше несуть. Ледача старшина не подбала завчасу про більші припаси воєнні... А для мене у тому біда,— говорив Жук,— що я тут сиджу, наче в неволі. Мене остерігають товариші, щоби нікуди самому не виходити, бо на мене чатують московські шпиги, щоби мене піймати та перекинути за вал ретрашменту. Я можу виходити лише серед більшого гуртка козаків. Говорили мені, що тут, на Січі, вже таке бувало, що серед білого дня захопили людину — і поминай, як звали...
Коли так розмовляли утрійку, сидячи на приспі ку-ріня, прийшов до них старший кремезний козак, який зараз звітався з Задиракою.
— Здоров, Андрію,— каже Задирака, обнімаючи гостя.— Скільки то років ми не бачилися!.. Це — Петро Кандибенко, зять нашого Жука, а це — мій старий друзяка Андрій Лях.
То був однодумець тих, що стояли в опозиції до січової старшини.
— Що доброго приносиш, Андрію?
— Нічого доброго. Козацтво, або, як наші мостиві пани кажуть, чернь, пішло б усе за нами. Та нам того було б мало. А знову багато козаків оглядається на старшину. Якби старшина пішла, то пішли б і вони. А про старшину нічого й говорити. Тому небагато нас лишиться і не встоїмося.
— З того виходить,— каже Задирака,— що козаків перепишуть в які там пікінери і пішлють в Азію битися за сучу дочку царицю, а старшину або позабивають кнутами, або пішлють в Сибір.
— Це правда,— каже Жук,— але тим ордеровим старшинам нічого не станеться. Буде, як на Гетьманщині,— що їх позаписують у дворяни, понаставляють полковниками без полків, а нам, упірним, то вже дістанеться на горіхи за всіх...
— Не вір тому,— каже Лях.— Що нам дістанеться, то правда,— коли б нас, розуміється, піймали. Що козаків передягнуть в московські мундири, це також правда; але щоб Москва напекла колачів тутешнім січовим старшинам, то це вже неправда... Побачиш... Але щоби не сталося ні це, ні те, ось що я придумав: попробуємо боротися за нашу волю, а коли побачимо, що не устоїмося, тоді кинемо Січ і підемо у світ за очі.
Лях наблизився і сказав шепотом:
— На річці Підпольній збираємо у комишах багато байдаків; як побачимо, що немає для нас порятунку, так на човни, і москалям — дуля!
— А я шлях показуватиму під турка,— каже Петро.— Я там побував, турецьку мову вивчив і знаю, що турки приймуть нас краще, як ці наші православні хрещені.
На другий день рано пішли оба до кошового батька.
Видно було, що Калниш не був їм радий, і прийняв їх неласкаво. Краще їм було на Січі не показуватися. Вони своїм зухвальством псують в Москві козацьку справу. От сюди вже прийшло письмо із Глухова, щоб бунтаря і розбійника Задираку піймати і передати команді ретрашменту, коли на Січі з'явиться.
— Га! як віддати, то віддати. Треба послухати приказу старших, бо ще погніваються та повідбирають бляшки. Віддати мене за це, що постояв в обороні мого села і прогнав зайдів? Але, пане кошовий, не треба забувати, що козаки можуть за одну ніч розбити той ретрашмент дотла, а його оборонців потопити в річці... Мені дуже болісно, що я такі слова чую від найвищої козацької влади кошової. Та я сказав зле, бо Запорожжя тепер вже від шести літ не вибирало своєї старшини.
— Ти це до мене п'єш,— каже Калниш, побагря-нівши,— вважай, що з того може вийти, бо я ще кошовий на Січі...
— Воно так, але ти, пане Калнишевський, лише кошовий з імення, і мені здається, що ти будеш останнім кошовим, бо сенат в Петербурзі, з тим світлішим злодієм Нечосою, вирішив нашу Січ-матку знести і зруйнувати, а запорозькі землі віддати — трохи зайдам, а головно тим ненаситним московським панам.
— Звідкіля ти це все знаєш?
— А ви тут того всього не знаєте? Таж про це горобці на вербі цвірінькають, що москалі велику силу війська збирають на границях нашого нещасного Запорожжя, що князь Прозоровський має захопити всі паланки, а генерал Текелі має добувати, ограбити та зруйнувати нашу Січ.
— Я про це нічого не знаю і не вірую в таке. У Петербурзі працюють наші столичники і не допустять до того.
— Не повіриш, аж зміриш! Тоді схаменетеся, як буде пізно і як вас усіх повезуть в Сибір, що й ваші бляшки вас не заступлять. Я питаю вас, батьку, чи зроблено які підготовки до оборони, чи скликано козацтво з паланок і хуторів та зимовників, чи приспособлено воєнного матеріалу?
— Того всего не потреба,— каже Калниш.— Немає чого боятися, поки наші столичники сидять в Петербурзі. Цариця нас любить, а наш товариш Грицько Нечоса, що такі гарні листи до нас пише, не дасть нам кривди зробити.
— А хіба наші столичники не писали вже до нас, що московські пани люблять брати, а нічого не хочуть зробити?
— Ти звідки це знаєш?
— Тьфу! А то старшинаї Заховала голову під копицю сіна і благоденствують...
Калниш не знав вже, що говорити, і тому, переходячи на іншу тему, чепився Петра — чому він, вернувши з турецької неволі, не зголосився у січової старшини і аж тепер приходить.
— Бо січова старшина ні раз не турбувалася мною, коли я був в неволі. Я і тепер не приїхав би на Січ, коли б тут мій тесть, сотник Жук, не побував...
— І твому тестеві може дістатися,— каже Калниш.
— Петре! — каже Задирака,— як бачу, ми попали не в ту вулицю. Ходімо, бо нічого не договоримося.
Хотіли відходити, та кошовий їх задержав:
— Як хочете бути на Січі гостями — не робіть мені бешкету і не бунтуйте мені козаків, а то далебі прикажу прогнати палицями, якщо гіршого ще вам не буде...
Задирака вернувся від порога і поглянув грізно на Калниша:
— Ніхто не мав права без козацького суду проганяти старих курінних товаришів із Січі. Ми не впрошуємося на Січ у гості, бо ми тут свої господарі...
Вийшли. Петро каже:
— Що йому сталося? — він перше такий не був.
— Багатство його розперло. Як ми на завтра не скличемо раду і не виберемо інших старшин, Січ напевно пропала.
Прийшли до куріня Жука.
— Що? Не казав вас арештувати як бунтарів?
— Лиш прогнати обіцяв, та ми того не дуже налякалися, і я таки наговорив тій старій бабі, що він кошовим — з московської ласки, а не з вибору, і як його на Сибір повезуть, то бляшка його не заступить. На мою думку, на завтра скликати нам раду, скинути тих бабиних синів і вибрати кращих.