У козацькій громаді було тихо, мов перед бурею. Чорних градових хмар назбиралося доволі. От лиш хвилину ждати — а вдарить такий могутній грім, що земля затруситься від нього.
Тепер піднісся вгору на плечах двох запорожців старий січовий дід, знаний нам Голота:
— Тепер нагадався спитати у козацької громади, що нам робити, пане кошовий, коли нам Москва вже петлю засилила на шию? А як ми доповідали тобі, що Москва забирає нам нашу батьківську землю, що збирає військо на нашій границі, ти не хотів нам вірити і не скликав великої ради, лиш задурював нас царициною ласкою,— хоч знав добре, до чого воно йде. Тобі була байдужа доля січового товариства — щоби лише тобі було добре, щоби сито жив, щоби на тебе сипалися московські бляшки і благодаті. І тепер ти, певно, не скликав би ради, якби на тобі не дрижала шкура, що по зруйнуванню Січі москалі можуть і тебе вивезти, а твої багатства розграбити. Ти був прислужником Москви та її гончим. Скільки-то гайдамаків приказав ти виловити та передати царським людям або на горло покаратиі А навіть тут, на Січі, приказав ти такого гарного товариша, лицаря Жука, в'язнити. Чому ти тоді не скликав ради, що нам робити і як боронитися перед московською нахабністю? Ти собі йди або не йди до москалів в гості, але січове товариство не сміє здавати москалеві Січі-ма-тері — хоч би прийшлось усім нам полягти лицарською смертю.
— Добре дід говорить,— залунав голос з тисячі гортанок,— не підемо москалеві під чобіт.
Ставало гарячо. Козацтво нижче — те, яке дуки-старшини прозвали "чернею",— дуже роз'їлося на старшину. Вигукували на неї і на сторожних, що заспали і дали себе роззброїти. їх були б розірвали на шматки.
— Нема що багато говорити,— говорив сотник Жук,— ставаймо до оборони проти клятих нахабів. Москаль не такий страшний. Один запорожець може поконати десяток москалів.
— А чи ви знаєте, панове товариство,— каже один козак,— що Москва закрила своїми полчищами всі наші паланки та хутори, що в їх руках — усе наше майно, наші жінки та діти?.. А Москва вміє карати невинну рідню за того, що буцімто провинився.
— У тому-то й біда, що вам лише ваше майно, жінки та діти на серцю, а всі вольності козацькі нехай чорт побере. Було так зробити, як я, що, втікаючи перед московською навалою, забрав з собою усе село — навіть собаки попленталися за своїми господарями,— а потім я перебив не лише москалів, але і тих зайдів, що їх з собою привели. А село пустив з димом, щоби ворогові нічого не зосталося.
Це говорив Задирака, і його промова зробила велике вражіння. Це був той козак-товариш, що усе своє майно посвятив для загальної справи.
Козаки мали вже розходитися по курінях і забирати зброю та ставати до завзятої боротьби на життя і смерть, та в тій хвилі вийшов із січової церкви архімандрит Святопокровської церкви о. Володимир Сокольський в повних ризах, з золотим хрестом в руках. Перед ним розступалися запорожці з пошаною і перепустили його досередини.
— Сини мої, християни, славні запорозькі лицарі, послухайте мене — вашого душпастиря. Подумайте, що ви робите! Християнську православну кров хочете проливати? Проти нашої цариці-матері хочете руку піднімати? Схаменіться, не смійте того робити, бо на вас прокляття кину — під анафему попадете, коли не послухаєте мого голосу, котрим Бог до вас промовляє. Знайте, що така воля Божа, щоби Січі не було,— то за наші гріхи!.. Покоріться волі Божій і царициній і зложіть зброю.
Знову підвівся на двох січовиках старий Онисим Гаманець:
— Не Дух Святий, а сам Люципер з тебе говорить, клятий попе! Ти царицин прихвосню! Як цариця, суча дочка, хапає рукою за наші козацькі воль-ності і за нашу батьківську землю, що ми поливали її нашою кров'ю, то їй можна. Чому не кидаєш анафеми на неї і на тих московських панів? А коли ми хочемо станути в обороні наших прав перед нахабною православною Москвою, то нам зась? Коріться, кажеш, бо анафема вам буде! Яка твоя правда? Чи ти — слуга Христа, чи лиш цариці? Не слухайте його, панове товариство,— він бреше, і за свою брехню дістане теж яку бляшку з візерунком.
Дід говорив з жаром, аж йому очі зайшли кров'ю і піна на губах виступила. Але промова архімандрита зробила своє. Якийсь козак зайшов ззаду і стягнув діда на землю. Потім промовляли інші старшини і ті дуки, що в паланках полишали своє майно. Козаки стали заспокоюватися, завзяття ущухало. Жук і Задирака, що стояли близько себе, побачили, що пропала вся їх праця і немає надії на рятунок, що козацька маса стала вже гнилою колодою,— ніхто її вже не рушить.
— Втікаймо, брате, коли ми ще цілі, а то нас найперше піймають і на муки пішлють,— каже Жук до Задираки.
Вони замішалися в товпі і звісними собі доріжками попрямували до річки Підпольної. Хотіли ще й старого діда Гаманця забрати, та він кудись пропав в товпі.
За часок побачили запорожці, як дід гнав до свого платнерівського куріня і там пропав за дверми. І знову побачили, як з того куріня добувався вікнами густий чорний дим, а за тим блиснуло полум'я. Дід підпалив солому на козацьких лежанках. Запорожці кинулися гасити пожежу. Тоді вискочив з куріня дід з шаблею. Він кричав захриплим голосом на козаків:
— Не смій рятувати! То мій курінь — я його моїми руками ставив, мені його і підпалити вільно, щоби не дістався москалям. Хто приступить — руку відрубаю. Геть звідси! З моїм курінем згорить і козацька слава, потоптана ледачою старшиною і ще ледачішим козацтвом, що слухає підкупленого царицею попа і боїться боротьби. Зайшло козацьке сонце вольності і слави. Нехай пропадає усе, і я з ним! Не хочу такого сорому пережити... Прости, Господи, гріха!
Старий поцілував шаблю, перехрестився — і скочив у полум'я.
Козаки задеревіли, бачачи таке завзяття...
Курінь згорів дотла, і від нього загоріли другі. Тепер козаки кинулися рятувати і спинити вогонь.
Рада скінчилася, козаки стали розходитися, всяка опозиція упала. Старшини пішли передягатися і вибиралися в гості до московського обозу. Передяглися по-святочному в багату одежу і поприпинали на грудях золоті бляшки, подаровані царицею-государинею... Відчинилися ворота, і старшина вийшла... до Текелі на поклін...