Усі гості наставили вуха, щоби почути, про що Жук говоритиме.
— Не знаєте? Зараз вам скажу. Знаєте, що Петро приїздив у гості до Мазепи. Такий розумний та хитрий чоловік, як Мазепа, міг зразу відгадати, до чого москаль прямує,— щоби поневолити козацтво і зробити з нього панщизняних кріпаків. Тоді сказав Петро Мазепі, щоб в усьому слухався того негодяя, бублейника Меншикова *. Правда? Це була така обида для гетьмана України, що за це одне варто було Петрові скрутити в'язи і Петро не повинен був вийти живим з його хати. Я на місці Мазепи був би, певно, так зробив, бо й не важко було це зробити. Кількох дебелих сердюків ** — один мотузок на Петра, другий на Мен-
* Фаворит царя Петра І і Катерини І. ** Гетьманські піші полки. При Мазепі були три полки сердюків і вони творили його прибічну сторожу.
шикова, і біді кінець. Всі знаємо, що Петро створив теперішню Росію. А це діялося на початках його діяльності. Не стало б тоді Петра, не було б тепер і Росії. Тоді увесь український народ — і той, що загибав у голоді і холоді при будові київської фортеці під канчуками московських наставників, і той, що терпів наруги : знущання московських воєводів, царських людей і московських солдатів,— був би, як один, постояв за гетьмана, і вся Україна враз з Низом під рукою такого розумного чоловіка, яким був, безперечно, Мазепа, була б велика і могутня, і сьогодні не налазили б нам балканські зайди на нашу прадідну землю... Ось, як повинен був зробити Мазепа... бо я зробив би гак певно.
— Признай, брате, що це не по-лицарськи, і Мазепа, як ыляхтич, не міг такого зробити...— каже сотник Гздда Никифор.
— Не по-лицарськи? А це було по-лицарськи, як Петро запрохав до себе в гості козацьких старшин і потім їх в'язнив, мучив, мордував, і сам придивлявся залюбки до тих звірств, а опісля з легким серцем посилав їх на Сибір або томив до смерті по казематах та льохах? А сам Мазепа не оглядався на своє шляхетство, коли хитростю звабив до себе в гості Семена Палія, приказав закувати в кайдани і вислав до Москви. Яка ж ріжниця між Петром а Палієм? А ось, яка: Палій — щира козацька душа, що бажав свому народові добра та волі. Він приходить на запрохання Мазепи в найкращій вірі, жертвує йому услуги для добра України. Петро — великий кат і байстрюк, не знати чий. Він приходить на Україну, щоб їй, сердешній, ще дужче засилити петлю на шию, а Мазепі, гетьманові України, свій патинок каже цілувати... "Меншико-ва слухайся..." Яка ж тут лицарськість? Коли мій кат орудує петлею, то й мені можна... Я скільки разів на це згадаю, то зубами скрегочу з досади. Мазепа стільки літ воював з Петром хитростю та політикою, а це можна було відразу зробити добрим мотузком...
В світлиці стало так тихо, що чути було, як мушва бриніла. Кожний задумався над тим, про що йно почув. Замовк і Жук, і підпер руками зажурену голову. По хвилі:
— Пустою балачкою та словами, хочби і як гарними, нічого не вдіємо. Нам треба діла... Та коли ми ось тут зібралися в гостях, так порадьмося, що нам робити. Може, ще яка рада для нас знайдеться. Не чекаймо, аж цариця відбере нам землю, а нас припише у пікінери. Ви, панове, може, того не знаєте, що я знаю, бо я живу ближче Слов'яно-Сербії, але це певне, що цариця, суча дочка, з своїм коханцем Потьомкіним загадує нашу Січ-матір зруйнувати.
Від того слова всіх наче підкинуло. Повставали і заговорили в один голос:
— Не зважиться на те... Москві треба запорожців... Та звідкіля ти це знаєш?
— Потреба нас до хронуї Крим завойований, Туреччина корчиться. Швед сидить тихо і вилизується з ран, Польщу обскубли та й роздряпають її до решти. Москві приходиться тепер в Азії воювати і туди нас певно поженуть, та не як славне колись лицарство-козацтво, лише як звичайних собі пікінерів або драгунів під московськими старшинами... А звідкіля я це знаю?.. Дивіться такими очима на світ, як я дивлюсь, то і ви будете знати. Але придивіться до усього добре, що тут тепер робиться. Так воно, панове товариство,— наше сонце вже заходить... Пошукаймо між собою такого могутнього Йозуа, щоби в бігу його задержав, бо настане така пітьма, що собі самі порозбиваємо лоби у цій темряві одні об одних.
Мова Жука зробила на всіх прикре вражшня. Посідали знову за стіл і важко задумалися. Ніхто не знав, що на це казати, яку найти раду, звідкіля взяти українського Йозуа, щоби не дав зайти козацькому сонцю.
— Що ж нам тепер робити? — спитав хтось з гурту.
— А те робити, що нам, козакам, лицарському народові, робити лицює: братися за зброю і оборонятися перед нахабством наїзників-розбишак. Краще нам усім полягти головами, як нидіти в московськім ярмі...
— Де ж нам за помічю шукати? — самі не здужаємо.
— Єсть для вас помощ, только ви не хатітє на єйо обращать ні каково вніманія...
Ці слова виходили від відчиненого вікна і всі звернули туди свої очі.
У вікні стояв якийсь чоловік, що до усього прислухувався.
Полковник приступив до вікна:
— Добрих людей у хату просимо...
За хвилю станув у дверях високий чоловік в обшарпаній одежі, але при шаблі, з двома пістолями за поясом. Він зняв шапку, перехрестився тричі перед образами і вклонився усьому товариству на всі сторони. Всі пізнали в нім зараз донського козака.
— Я Єгор Слабое, асаул донського козацтва,— сказав, намагаючися говорити по-українськи.
— Будь нашим гостем, товаришу, сідати просимо...
Слабов присів на лаві і зараз піднесли йому чарку горілки та до стола попрохали. Видно було, що донець голодний, бо не дав себе припрошувати і уплітав, що йому підсунули. Всі дивилися на нього цікаво, чого він сюди забіг і чого йому треба? Відразу затихла розмова і лише найближчі сусіди перешіптувалися між собою.
— Спасибі, братци. Я справді дуже голоден був, бо цілу добу нічого не мав в роті, вже ледве переводив дух. Це, що я вам з вікна гукнув, таки свята правда. Ви знайдете у нас, на Донщині, підмогу у вашій визвольній боротьбі, але й ви нам поможіть тепер у скрутній для нас годині. І нам надоїло панування Катерини з її любасами, і нас хоче Москва закріпостити. От Бог нам послав свого Йозуа. Це Петро третій, пра-весний московський цар, котрого Катерина приказала замордувати, та він спасся чудом і тепер з Катериною воює і народові руському свободу проголошує.