— Ось плахтина ще дівоцька бабина... Хустина кремова, а в терновій спочивати поклали... Всякі блузочки, шашіль точить їх.
Тітка бубоніла нудним і наче невдоволеним голосом, а Золотаренко не слухав і, остерігаючись зазирнути в скриню, болісним поглядом никав по стелі полущеній, по припічку й комину, по миснику, на якому стояло кілька розмальованих тарілок, по запалій долівці, засміченій пір'ям, листям, просом...
— Баба заповіла тобі і хату, й спадщину. Хочеш — сам живи, хочеш — продай садибу. Покупці вже питались у мене, прицінювались не так до хати, як до землі. З продажем хати квапитись не годиться, почекати такого покупця, що не поскупиться.
— Хіба з вашого села не виїжджає молодь, хіба мало порожніх садиб?
— І виїжджає молодь, і порожніх садиб удосталь, а тільки в баби-знахарки і місце славне, й земля на городі масна, й садок врожайний, так що квапитись не слід... Приходив тут один...— Тітка Марфа, мабуть, усміхнулась, бо зів'ялий, згорнутий трубочкою рот її зашарудів, захрущав сухеньким сміхом, хоч обличчя не здригнулось і очі берегли холод вічної мерзлоти.— П'яничка, ледар, живе на позичені гроші, то на позичені гроші й хату хотів би купити. Я відмовила...
І, поклавши ключі на столі, сказала:
— Розглядайся, Іване, що та як. Твоя хата, будь хазяїном, а я подамся додому та свиню погодую, бо рохкає — аж сюди чути.
Зоставшися сам, Золотаренко почувався наче в глиняному мішку. Тісно обступали стіни, гнітила стеля; й незрима присутність чужого життя, яке минуло тут, теж непокоїла. Рідну бабу він знав тільки з балачок матері та батька, бо вони посварилися зі знахаркою й лише одного разу були навідалися з сином до Сніжків, коли стара занедужала й лежала при смерті. Баба тоді очуняла, наче обманувши смерть. Завжди зберігаючи гнів на дуже вчену дочку, що на старість відмовилась від неї, знахарка написала заповіт на онука, й теперь ось він дістався в Сніжки, щоб поглянути на свою спадщину. Довгенько відмовлявся їхати (мовляв, доглядає сусідка Марфа бабину хату — хай доглядає), посміювався із себе, як із спадкоємця, власника нерухомого майна, та, пішовши в чергову профспілкову відпустку, таки зважився й приїхав.
Почувався ні в сих ні в тих: усе ввижалось, що чуже пильне око підглядає за кожним рухом. Чи то знадвору, через зеленаву шибку втупилось; чи то поблимує з печі, з найтемнішого її закамарка; чи то похмуро глипає від старого, поточеного шашелем мисника. Чий це був погляд? Чому невідчіпно переслідував, будучи майже фізично відчутним?
На припічку чорніло обсмалене вогнем та димом горня, а з роззявленого горла його стриміли ложки, ножі, виделки. Серед ложок були дерев'яні, скришені зубами, проте лаковане малювання ще не посходило з них, і Золотаренко з дивним зачудуванням розглядав ці прості, але такі необхідні атрибути людського побуту. Враз вони видались йому символом марності існування, незворотної минущості часу.
Надумав податись надвір, наче там, на весняній золі, неминуче мав повернути собі певність. Та в сінях опинився біля драбини і, повагавшись, ступив на перший щабель, далі на другий... Ляду на горище хтось відхилив, і, намацавши в кишені газову запальничку, Золотаренко присвітив. Рукою було подати до бовдура в сажі та смолянистих підтьоках, тут лежали якісь решета, підрешітки, друшляк, ціпилно, дерев'яний совок, коса з грабками. Повагавшись, здерся на горище і, напіввипроставшись, мало не вдарився головою об лату. В тремткому світлі газової запальнички постало дивне нутро, яке ковтнуло в себе масу речей, і тепер, втративши своє призначення і свій смисл, вони лежали в мертвих, химерних позах. Якісь вузлики було підвішено до бантин, якісь корінці, висушений цвіт і скоцюрблене коріння. Помацавши долонею під сніпковим пошиттям, Золотаренко натрапив на вила-трійчатку. Точніше, колись ці вила були трійчаткою, бо нині бракувало середнього зуба. Ось діжка, в якій колись замішували тісто для випічки,— видно, останнім часом хліб уже купувався в магазині, тому діжка стала непридатна.
Спершу Золотаренко роззирався з відстороненою байдужістю, та дедалі дужче прокидався інтерес. Він тепер не просто вже розглядав вузлики, корінці, вила й діжку, а наче вчитувався в них, наче доскіпувався до істинного смислу речей. Це тепер вони мали якесь абстрактне, самодостатнє значення, коли їх відцурались людські руки, але ж раніше, належачи людським рукам, вони не були такі мертві, ці речі були живі, вони допомагали творити образ людини й надавали конкретного смислу її існуванню. Авжеж, конкретного смислу, який, зокрема, полягав у тому, що косою косили траву в лузі й жито у полі, що оцією пощербленою сокирою рубали й тесали дерево, що вилами брали солому чи сіно. Отже, підсвідомо міркувалося Золотаренкові, будь-що з домашнього начиння, з господарського реманенту неодмінно було наділено духовністю, й цією духовністю наділяв людський творящий розум.
Тепер, присвічуючи газовою запальничкою, він посміливішав, його цікавість стала осмисленою, й він, колінкуючи, поліз в один куток, у другий, шпортався в мотлосі, чхав од куряви й сухого павутиння. І таки щось надибав. Це був старовинний солдатський казанок — із таких, либонь, їли не в останню, а ще в першу світову війну. Поблизу лежала лопатка, вже без ручки; лопатка не так позеленіла від давності й іржі, як побуріла й стала зовсім ветхою, наче її невмолимо сточила іржа часу. Якийсь ранець валявся, навіть не ранець, а те, що зосталось від нього,— пряжки, замочок. Чиє ж це все, хто поклав? Золотаренко боявся й тримати в руках свої знахідки, такі вони були ветхі, могли, здається, розпастись від необережного доторку. Не баба ж знахарка берегла їх, а дід, мабуть...
Авжеж, дід, мало не скрикнув Золотаренко. Данило?.. Так, Данило. Коли ж він помер? Та ще не за його пам'яті, й не бачились ніколи, і малий Іван чув про нього тільки розповіді, які швидше скидались на легенди... Мацаючи долонею в гречаній потерусі, наткнувся на уламок дзеркала, далі на тригранний шомпол, до якого поналипало куряче пір'я, далі в розсипищі шорсткої глини трапились довгі й хижі тільця рушничних патронів із капсулями й гостродзьобими кулями. Авжеж, дідова схованка, тільки навіщо він поховав усе це, навіщо беріг?