— Як ви сказали? — спитав Джіммі.
Дікенсен показав пальцем на голову й покрутив ним.
— Може, може! — відповів Джіммі і повернувся до Імбера, що весь час вимагав найголовнішого серед усіх білих людей.
До них підійшов полісмен з кінної поліції (у Клондайку вона була спішена). Йому передали Імберове бажання. Полісмен був плечистий, кремезний юнак з сильними стрункими ногами, зростом на півголови вищий навіть за Імбера. У нього були сірі очі з холодним, рішучим виразом, і тримався він з тою свідомістю своєї сили, що переходить у спадковість і виховується традицією. Те, що полісмен був надзвичайно молодий, майже хлопчисько, і його ніжні щоки могли б зашарітись так само легко, як у молодої дівчини, ще більш підкреслювало його мужність.
Імбер тепер дивився на полісмена. Вогник спалахнув у старого в очах, коли він глянув на шрам від шаблі на лиці в полісмена. Своєю висхлою рукою він доторкнувся юнакові до стегна і погладив його м'язи, що випинались на нозі. Він постукав пальцями йому по грудях, помацав і притиснув м'язи, що вкривали, ніби панциром, плечі полісменові. До їхнього гурту пристали цікаві перехожі — дужі золотошукачі, горяни, пограничани, — усе діти довгоногої і плечистої раси. Імбер перебігав очима з одного на іншого і потім щось голосно сказав мовою племені Білої Риби.
— Що він каже? — спитав Дікенсен.
— Він каже, що всі, як один, як цей полісмен, — переклав Джіммі.
Маленькому Дікенсенові — він же був низький на зріст — неприємно стало, що він спитав про це при міс Тревіс. Полісмен пожалів його і поспішив затерти ніякову паузу.
— Я гадаю, — сказав він, — що, може, щось і є в його словах. Краще я заведу його до капітана, хай він розпитає. Скажи йому, Джіммі, щоб він ішов за мною.
Джіммі знову став дивитися, а Імбер у відповідь щось пробурчав задоволено.
— Спитайте його, Джіммі, — втрутилась Емілі Тревіс, — чого йому треба було, коли він брав мене за руку? І що він тоді сказав?
Джіммі переклав запитання і дістав відповідь.
Він каже, ви не злякались, — пояснив Джіммі.
Емілі Тревіс була задоволена.
— Він каже, що ви не скукум, не дужа, а тендітна, як маленька дитина. Він може свої руки розірвати вас на маленькі шматки. Йому смішно і дивно, як ви можете бути матір'ю таких великих і дужих людей, як цей-о полісмен.
Емілі, не змигнувши, стояла, не спускаючи очей, але щоки їй зашарілись. Маленький Дікенсен зніяковіло почервонів. Полісменове обличчя теж геть усе загорілося.
— Ходімо, — гостро кинув він індіянинові, пробиваючи плечем шлях в юрбі.
Оце так Імбер знайшов дорогу до Казарми, і там своєю волею признався у всьому і звідти вже ніколи не вийшов.
Імбер виглядав дуже втомлено. Він був старий і не мав жодної надії, і це було написано йому на обличчі. Його плечі понуро обвисли, а очі пригасли. Цупке волосся на голові мусило б уже бути біле, але сонце й негоди так спалили його, що пасма ці стали безколірні і безживні. Він був зовсім байдужий до того, що діялось навколо нього. Зала суду була повнісінька шукачів золота й мисливців, і зловісні нотки, що покривали часом гомін притишених голосів, долинали Імберові до слуху, як глухий гомін моря доходить до глибоких печер.
Він сидів коло вікна і вряди-годи байдуже поглядав на безрадісну картину надворі. Небо обложили сірі хмари, мрячив дрібненький дощик. На Юконі саме стояла повінь. Крига вже пройшла, і річка затопила місто. По головній вулиці човнами туди й сюди плавали люди, які ніколи не знали спокою.
Іноді він бачив, як човни — то один, то другий — звертали з головної вулиці на майдан перед Казармами, місце для парадів. Вони зникали під вікнами, і Імбер чув, як люди прив'язували човни до стіни, потім влазили вікном у дім. Вода хлюпотіла у них під ногами, коли вони брели через нижню кімнату. Потім вони піднімалися сходами і з'являлись у дверях суду — з непокритою головою, у важких морських чоботях, що з них стікала вода, — і приєднувались до юрби в залі.
Всі похмуро втуплювалися в Імбера, наперед смакуючи ту кару, до якої його буде присуджено. Імбер дивився на них і роздумував про їхній спосіб життя, про їхній закон, що ніколи не спить і діє безперервно — і за добрих, і за лихих часів, і в голод, і в повідь, незважаючи на біду, жах і смерть, закон, що, як йому здавалось, не спиняючись, діятиме аж до останніх часів.
Чоловік різко постукав по столі, і розмови вщухли. Настала тиша. Імбер поглянув на чоловіка. Неначебто він був начальник, проте Імбер інстинктом угадував, що інший чоловік, отой з широким чолом, який сидить далі коло столу, — отой був начальник над усіма і над тим, хто стукав. Ще один чоловік підвівся з-за того самого столу. В руках у нього було багато тоненьких аркушів паперу. Він став голосно читати їх. Починаючи кожен аркуш, він відкашлювався, кінчаючи — слинив собі пальці. Імбер, звісно, не розумів того, що той читав, але інші розуміли, і він бачив, що вони були сердиті. Іноді вони були дуже сердиті, а один так оскаженів, що став сипати на Імбера прокльони, короткі й люті, аж доки чоловік за столом постукав і примусив його замовкнути.
Чоловік читав страшенно довго. Його нудно монотонний голос навіяв на Імбера сон, і він задрімав. Коли чоловік скінчив читати, хтось звернувся до Імбера мовою плем'я Білої Риби. Він прочнувся і не здивувався анітрошки, побачивши перед собою сина своєї сестри, молодого хлопця, що багато років тому пішов від них і оселився серед білих.
— Ти не пам'ятаєш мене? — спитав його небіж замість привітання.
— Пам'ятаю, — відповів Імбер. — Ти Гаукан, що пішов від нас. Твоя мати померла.
— Вона була стара, — сказав Гаукан.
Але Імбер уже не чув, і Гаукан поклав йому руку на плече, щоб розбудити його.
— Я буду тобі переказувати, що читав той чоловік. Це історія всіх твоїх злочинів, про які ти, о дурню, розповів капітанові Александеру. Ти слухай і скажи, чи правдиво все записано, чи ні. Такий наказ.
Гаукан, пішовши від своїх, потрапив до місіонерів, і вони навчили його читати й писати. Зараз він тримав у руках ті самі тоненькі аркуші, які голосно читав чоловік за столом і які списав був клерк зі слів самого Імбера, коли він за допомогою Джіммі вперше давав своє зізнання капітанові Александеру. Гаукан почав читати. Імбер деякий час слухав. Потім на лиці його з'явився подив, і він раптом втрутився: