Знизу з-під дуба чується голос Весни:
— Тут і сама ладна здуріти, а дитина... Скрізь ходить, усе бачить... І ти ще, Ликоро, волочиш його скрізь за собою.
А що я йому знайду замість війни, коли війна? А світ не цяцька, нехай звикає до того, що є. В хаті не зачиню, бо війна й по хатах ходить, не знаєш, де звалиться на твою голову.
Та в нього душа мов пуп'яночок. А коли на пуп'яночки — та страшними морозами, га? Що залишиться? Звугліють і зчорніють обмороженим цвітом.
— Та воно все правда, як подумати.
— Я вже стараюся, щоб усе забував. Хай забуває, бо душа не витримає все пам'ятати. Хай забуває, бо попереду ще горя й горя...
Сиджу на дубі поміж зеленого різьбленого листя — й раптом відчуваю на своєму чолі та на тім'ї лагідні й теплі пучки пальців баби Весни. Пальці пахнуть якимись духмяними корінцями трав, які вона збирає в лузі та в полі, і від них у мою голову вливається туге сонячне тепло, лине в груди. Стає легко-легко, вільно-вільно!
Тепер з дуба я бачу те, що не зумів побачити там, біля Тилимона.
Я бачу на річці широку греблю, обсаджену плакучими вербами, а по греблі біжить Клим!
У нього зв'язано за спиною руки, куделя чорного чуба вихориться на голові, і я чую, як кричить Фрося: "Тікай!"
Здається, Клим не чує. І тоді я приходжу на допомогу Фросі, я кричу з зеленого дуба:
— Тікай! Тікай! Тікай!
Либонь, Клим таки почув — і побіг іще прудкіше... Знизу, з-під дуба, долинає голос баби Весни:
— Марить дитина, зараз перестане.
І голос баби Ликори:
— Свят, свят, свят...
Лунає постріл, а Клим біжить.
Лунає другий постріл, а Клим біжить!
Сонячне тепло з пучок пальців баби Весни вливається в моє єство, легко мені й вільно, видимий світ розпросторюється несказанно широко. І звідси, з віковічного овечацького дуба, я знову бачу за полями далеку Забару, бачу левади з голубими криничками, бачу низеньку стріхату хату, а в хаті — лагідну чорняву молодицю.
Лагідна чорнява молодиця гойдає співучу колиску з верболозу, схиляючись над нею низько. А біля неї стоїть маленький чорнявий Марко і двоє дітей ове-чацької вчительки Ксені Дмитрівни. Вони допомагають гойдати, тягнуть до колиски білі паростки тонких рук.
І я знаю, що Клим оце біжить у Забару.
Клим біжить у Забару до чорнявої лагідної молодиці.
Щоб стати поряд з нею, з чорнявим Марком, з дітьми Ксені Дмитрівни — й гойдати разом колиску.
Щоб гойдалася й гойдалася в цьому світі співуча колиска з верболозу.
Гойдалася й гойда...
Гойда...
Гой...