Христя вузлуватими пальцями розв'язує вузол на колінах — і щось дістає звідти. Каганець не кзинці тьмяно блимає — не видно.
— Що це? — тетеріє баба Ликора.
— А пташка,— відказує Христя.
— Яка пташка?
— Йшла через ліс — і знайшла в лісі... Ще жива була, то я в торбу поклала.
Яка ж вона жива? Вже нежива, задихнулася в торбі.
— А я думала, Ще полетить.
Е-е, вже не полетить.
Візьми, Ликоро, вона ще полетить,— зовсім чудним голосом каже Христя й простягає перед собою пташку.
Ця велика пташка схожа на вивільгу, що прилітає на черешню біля нашої хати. А може, це та сама вивільга? Опинилася в лісі — й загинула від чиєїсь лихої руки. Й мені стає неймовірно жаль.
Простягаючи неживу пташку, Христя трохи зводиться з ослона —— й несподівано падає на долівку. Якісь корчі корчать її довге худе тіло, вона сіпає ногами, смикає руками, б'ється головою, а біля неї лежить вузол і мертва пташка.
Сама Христя схожа на цю пташку. Пташка вже вмерла, а Христя не хоче вмирати, побивається, ось-ось зірветься. Але не зривається, затихаючи, більше не Сіпаючись і не смикаючись. Тепер вони обоє лежать на долівці непорушно — і Христя, і пташка.
— Бабо! — сичу від страху з тапчана.— Поможіть, поможіть...
На диво, баба Ликора відказує спокійно:
— Не треба помагати, не треба... Це падуча, така хвороба... Сама зараз минеться.
А в мене вже скипіла й кипить ненависть до баби Ликори: хоч би пальцем поворухнула, хоч би пальцем допомогла — так ні.
І раптом я не вірю своїм очам: Христя вовтузиться на долівці, поволеньки зводиться, намацує свій вузол і поволеньки всідається на ослоні.
Може, зараз і пташка заворушиться. Пильно вглядаюся в розпростерту пташку, та вона як розкинула свої крила — так і лежить, і головка її мляво скрутилася.
Наче нічого не сталося, Христя каже:
Сама знала, що в Овечаче треба навідатися, а тут ще й Гершко послав...
— Гершко Лейбович? — м'якшає й чомусь ласкавішеє голос у баби Ликори.
— Еге, еге... Ось твій крам, бери. Принесла, бо не могла не принести.
Лице в баби Ликори стає ясне та блискуче — немов гаряча хлібина, яка вже добре підійшла в печі, а її змащують гусячим жиром, аби сяяла.
— Пам'ятаєш, Христе, пам'ятаєш? — перловим дощиком сіються з неї слова.— То ж я на смерть свою товару постаралася, бо на смерть свою не жалко. А хто мені порадив Гершка Лейбовича? Ти ж і порадила, Христе. Сказала, що в Овечачому славних чоботят мені не пошиють. І в Новій Греблі не пошиють, і в Вівсяниках, і в Забарі. Ніде, тільки Гершко Лейбович у Турбові.
— Чи я обманювала тебе, Ликоро? Пошиє на живого — як дзвіночки, а що вже на покійнику — як лаврські дзвони. Майстер, ніхто лихого слова не сказав про Гершка Лейбовича й не скаже... Бачиш як? Уся його рідня з білим світом прощалася, про Бога згадують, а він тебе не 'забув. Оддай, каже, отій овечацькій Ликорі, аби злецько не думала про мене, бо це її товар.
Баба Ликора бере телячу шкіру, бере підметки — й тулить до щік, як щось наймиліше та найдорожче. Христя каже:
— А їх усіх посадили на вози — й повезли. Господи, як вони плакали, як лементували! Недалеко й повезли, кілометрів з вісім відвезли, там ліс, у лісі й постріляли...
Тиша глуха, темна, як могила. Тріщить каганець, наче ось-ось погасне, й хирляве світло б'ється по стелі та по стінах.
Місяць у вікно дивиться великим, виряченим оком.
— А Гершко Лейбович? — з надією шепоче баба Ликора.
— Всіх забрали...
Баба Ликора, горблячись, стає обома ногами на ослін і ховає отой товар на чоботи за старою іконою, з-за якої сиплеться порохно.
— Віддай мені пташку,— озивається сліпа Христя.
Баба Ликора, злізши з ослона, дістає з долівки неживу пташку — й Христя ховає її до вузла, корінцюватими пальцями зав'язує ріжки.
— Ще очуняє,— бубонить.— Я в лісі випущу її. — Куди ж ти проти ночі? — знагла дзигонить голос у баби Ликори.— Хіба на ніч у мене голову нема де прихилити? Нечистих скільки тепер...
— Родичі ждуть, знають за мене... Ще здибаємося з тобою, Ликоро, ще побачимося.
— Отак ти мені заспівала... Чи так ми співали в дівоцтві? І треба ж було з матір'ю та з батьком вибиратися до Турбова? Тепер ні батька, ні матері... Й ти отако... Краще б ми вік звікували з тобою в Овечачому...
Баба Ликора, схлипуючи, виводить Христю надвір, у місячну тиху ніч, щось бубонять під вікном, а як баба повертається, то я питаю в неї:
— Христя сліпа все життя?
— Сліпа, сліпа з народження. А бачить більше, ніж зрячі.
Баба зітхає, хреститься, шепоче молитву — й знову зітхає, хреститься, шепоче молитву, вештаючись тінню по хаті. Потім дмухає на каганця — й хата заплющується, наче від більмака.
З голови не виходить усе те, що розказала сліпа Христя, як вона беркицьнулася на долівку й корчилася, пташка її мертва, яку хоче оживити й випустити в лісі на волю. Сон-марення сповиває мої памороки, чуються якісь лементи, молитви, бачаться старі бородаті обличчя, зведені до неба благальні руки, іржуть коні, ляскають батоги, постріли лунають, і з гармидеру цього начебто пробивається голос баби Ликори:
— Господи, хто ж мені тепер чоботи на смерть пошиє, коли Гершко Лейбович не пошиє, упокоївся, царство йому небесне...
У ЗАБАРІ
Вночі брязкає шибка, наче то крижинка розколюється.
Й зразу ж по тому шибка вже балакає глухуватою скоромовкою. А що мені сниться сон, то вві сні я думаю: дятел. Ось тільки чому він стукає в шибку? Ще ніколи не доводилося чути, щоб дятел стукав у вікно, І —голос баби Ликори крізь сон:
— Путькало... Якесь путькало...
Путькало — це недобра віща птиця, на яку баба Ли-кора чекає останнім часом. Ця віща птиця має прилетіти до вікна десь уночі, прилипнути до скла, озватися зловісним щебетом, себто принести лиху вість. Я ніколи не бачив путькала в Овечачому, і ніхто з хлопців не бачив.
Може, ото в шибку справді б'ється путькало?
Позіхаючи та стогнучи, баба Ликора одягається на лежанці, потім по долівці босоніж човгає в сіни. А я лежу, затамувавши подих. Ох і відважна баба Ликора: хоч і боїться путькала, а йде до нього надвір.
Але Ж чому це путькало — недобра віща птиця — щось бубонить людським голосом? Та ще й голосом тітки Ярини Васюхно? Бо таки її голос струмочком про-сотався до хати, розбивши сонну млосну тишу.