— Шу-шу, шу-шу,— це шепоче баба Ликора.
— Шу-шу, шу-шу,— це шепоче тітка Ярина Васюхно.
— Таж досвіток, а до Забари не близько.
— Вдосвіта треба квапитися, щоб не спізнитися.
— Може, мій там поміж них, Ілько.
І — глухе ридання. Якісь нелюдські, нежіночі. Може, так справді здатне голосити путькало.
Баба Ликора смикає мене за руку — вставай.
— Підемо у Забару,— каже.— Самого тебе не залишу в хаті.
А в хаті — досвіток сірий, наче сіра миша. А в тітки Ярини Васюхно та в баби Ликори обличчя також сірі, наче в мишей позичено. Я й не питаю, чого треба йти в Забару, але переймаюся непевною тривогою. І мимоволі на очі навертаються сльози, бо тітка Ярина аж бринить від плачу.
Скоро вже йдемо— через межу в поле, далі околицею праворуч, аж поки опиняємося на горбатому шляху, що хвилями вигойдується поміж розквітлої шипшини, полину та будяччя.
Ген-ген гармата сірою примарою з-поміж бур'янів.
Я дивлюся на гармату, а гармата дивиться на мене. Баба Ликора з тіткою гомонять, наче й немає гармати в бур'янах. Може, мені ввижається? Ні, не ввижається. Гармата цілиться мені в груди, ось-ось вистрелить. Але не стріляє. Я проходжу мимо, косуючи очима, а потім навіть обертаюся: таки стоїть забута з початку війни гармата, цілиться в ранкові поля.
Ще раз обертаюся з горбатої дороги — немає сірої примари!
Може, привиділася?..
Тітка Ярина Васюхно шелестить самою тугою слів:
— Посеред ночі давай гуркати кулаком у раму. А кулак у нього залізний, то й рама гуркає, мов залізна. Хоч страшно, а мусиш впустити. А що п'яний, то навіть з причілка до ґанку чутно, така ядуха стоїть. І каже Корній Потуга: дай закропитися, бо вмру. То вмирай, хочу сказати, але язик не повертається. І хитається, наче дим, бо ноги під ним — хитаються димом. Дай, каже, закропитися, то щось скажу. Нема, озиваюся, бо не тримаю. Брешеш, каже, бо тримаєш, значить, не скажу. Й душа в мене зайшлася, стерпла. Немає горілки, то щось мене погнало до баби Весни, в неї для розтирання та для ліків горілка водиться. А коли, думаю, не дасть? Ні, дала баба Весна, дай їй боже здоров'я на цьому світі, а на тому світі царство небесне. Мала б когось полікувати, а віддала. Ну, я одною ногою тут, а другою вже там. Корній Потуга ту пляшечку з рук вирвав — і давай дудлити на вулиці, поки видудлив. Ото вже павук. Видудлив і питає, чи ще нема. Горілки більше нема, кажу, є кров моя, то пий мою кров. Закинув порожню пляшку в бузину й каже, що в моїй крові немє градуса, не захмеліє. Авжеж нема, кажу, де той градус візьметься, коли життя таке. Зареготав Корній Потуга та й каже за ту Забару. Мовляв, німці були торік постріляли якихось дітей у яру в селі, то ось їх повикопували люди. Мовляв, піди, Ярино, подивися, чи поміж тих побитих дітей нема твого Ілька, якого ти загубила, а тепер мучишся. Може, пізнаєш поміж них, то нехай твоє серце заспокоїться, бо скільки можна так побиватися... Ой, ірод, ірод!.. Іди й подивися, чи немає там Ілька, бо волочився волоцюгою — ось його могли й порішити... Я, люба Ликорцю, закричала криком, аж Корній Потуга злякався й поп-лентав кудись. Бо ж надумав мені сказати про Ількову смерть! Не хочу знати, що він помер, не може такого бути, щоб малі діти вмирали. А мушу йти. А мушу подивитися й знати, аби не мучитися. Бо тут і не знаєш, від чого дужче мучишся. Чи від того, що його десь у світи занесло, чи від того, що в сирій землі лежить... Немає більшого горя, як не мати дітей, але нема ще більшого горя, як ото вони йдуть зі світу, хай господь боронить.
І на ходу тітка Ярина Васюхно здіймає догори обидві руки, наче просить у неба милосердя й заступництва.
Червоне сонце спинається над полем, наче кругле червоне вітрило.
І ген-ген під тим круглим червоним вітрилом сонця видніє село Забара. Село наче пливе під низьким вітрилом. Пливе по горбах, по хвилях зеленого степу. Воно пливе назустріч нам, усе ближче та ближче, усе ближче.
— Казав той ірод, що в яру коло Шекер...
— То ходімо до Шекер, отамо за яворами... Левада тулиться до левади, а по високій нескошеній
траві — тонким білим перкалем снується туман, ще не спитий сонцем. Стежечка в'ється поміж верб та поміж криничок. Так славно: тут у левадах криничка голубіє ясним оком води побіля іншої кринички, побіля іншого ясного ока води,— немовби земля після нічного сну порозплющувала свої очі та й задивилася в небеса.
Я заглядаю в ті ясні та глибокі очі землі, наче в її душу нерозгадану, а на серці — смуток: і куди оце ми йдемо, й що ми побачимо?..
Якась чорнява молодиця стоїть на городі поміж огірків та капусти, зовсім близько біля своєї левади, на якій також ростуть верби і світиться око кринички. Трохи далі за молодицею на грядці буряків стоїть боцюн, мовби він також хазяїном вийшов на город. Молодиця випростується в попереку, пильно дивиться на нас, питає:
— А куди це ви, жіночки, простуєте? Наче в Заба-ру — й помимо Забари?
— Та ми з Овечачого,— це баба Ликора.
— Ото ж упізнаю, наче з Овечачого.
Я дивлюся на боцюна, а боцюн дивиться на мене. Ти бач, у Забарі такі самі боцюни, як і в Овечачому! А може, це овечацький забився сюди? Та ні, бо ген на комишевій покрівлі хати сіріє його гніздо.
Жінки перемовляються поміж собою, а потім забарська молодиця й каже:
— Ніхто не чув і не бачив, як німці покосили тих дітей у яру та присипали землею. Бо тут бомбило, бо забарські були повтікали з села.
Ярина Васюхно чомусь стоїть із заплющеними очима, а руки тремтять.
— А це баба Машталірка пішла глину копати в яру — й відкопала якогось черевика. Ще раз копнула заступом — а там і другий черевик. Ну, баба в гвалт, побігла до села, зібралися люди...
— Свят, свят,— шепче баба Ликора.
— Та й повикопували... П'ятеро їх. Одна дівчина, а то хлопці.
— За віщо ж їх? — питає з заплющеними очима тітка Ярина Васюхно.
— А хто знає? Ніхто не знає, бо не бачили, не чули.
— Забарські діти?
— Впізнали Марусю, й Івана впізнали, й Кирила. Свої, забарські. А тих ще два хлопці — і свої, й не свої.
— І-і-і...— струнами дзвенять тонкі туби в тітки Ярини Васюхно.
— Де ж вони? — це баба Ликора.
— А в стодолі поки що у Шекер... До їхньої стодоли позносили.. Там і домовини їм позбивають.