Балабуха тільки що пообідав пізненько, по-міському звичаю, й лежав в світлиці на канапі. Олеся, убрана в новеньку сукню, сиділа коло його в ногах, награвала на гітарі якийсь романс. В покоях було по-міському, з претензією на панство. Непомальований поміст був вишаруваний піском і чисто вимитий. Коло вікон висіли портрети Кутузова та інші й дві нові картини, куплені в Києві на контрактах: на одній — панна з голими плічми держала на руках кота, на другій картині — панна з заслоненими плічми, але з голими руками держала на пальці канарейку й годувала її з своїх червоних уст. На вікнах стояли вазони герані.
Титар рипнув дверима й подався несміливо назад. Балабуха схопився з канапи. Олеся перестала грати.
— А що ти скажеш, чоловіче? — спитав Балабуха.
— Приїхав до вашої милості з гостинцем од вільшаницького батюшки.
— З яким гостинцем? — спитав Балабуха.
— Привіз посуду на господарство. Чи звелите куди перенести? — спитав титар, скоса поглядаючи на простоволосу жінку благочинного.
Балабуха вийшов на ганок. За ним вийшла й благочинна. Посуд займав трохи не третину маленького двора. Олеся осміхнулась, глянувши на Балабуху.
— Піддобрюються, бояться тебе, — зашепотіла Олеся до Балабухи.
— Добрі горшки в вас в Вільшаниці, — сказав Балабуха, кинувши очима по горшках.
— А це що таке? — спитала благочинна, торкаючи кінчиком черевика поросятники.
— Це, вибачайте, госпоже, поросятники, щоб смажити цілі поросята чи ік великодню, чи й так на свою обихідку.
Благочинна ще ласкавіше осміхнулась.
— Це матушка прислали таки доконечне вам, — додав староста.
Олеся облизалась, наче почула смалятину од поросяти, котрою наче повіяло од здорових поросятників.
Балабуха звелів винести титареві за всі горшки чарку горілки, та й то маленьку, й дав закусити шматок чорного хліба.
— Кланяйся ж батюшці й матушці та скажи, щоб приїхали до нас в гості. Та не забудь подякувати за горшки, — крикнув Балабуха до титаря, котрий налагодивсь виїжджати з двору, держачи під пахвою шапку.
Вибігла горбата Килина, вибіг Прокіп і кинулись переносити горшки на горище.
— Моссаковські йдуть на мир, — сказав Балабуха.
— Добре роблять, що йдуть — нам горшків треба; Килина товче їх так, що не настачиш од ярмарку до ярмарку.
— Що ж, старосто, казав благочинний? — питав отець Харитін та Онисія.
— Дякували й просили, щоб приїхали до його в гості, — сказав староста.
— А благочинну бачив? — спитала Онисія Степанівна.
— Бачив: вибачайте, волоссям світить, — простоволоса ходить, неначе дівка.
В той час Балабуха з жінкою, надивившись на горшки, пішли в кімнату й полягали спати. Виспавшись добре, Балабуха достав якогось "святого отця" й почав, лежачи, вважливо читати. Олеся сиділа й слухала.
— Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, — промовила Олеся, позіхаючи.
Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.
— Кидай книжку та слухай, як я граю, — сказала Олеся.
— Грай, грай! Я слухаю, — обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.
— Як же то ти разом і слухаєш і читаєш? Може, тобі заспівати?
— Співай, співай, серце, — я слухаю.
Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.
— Чи ти мене слухаєш? — спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.
— Слухаю; співай далі!
— Ну, заспівай ще ти, — я буду пригравати.
— Грай, грай! Я слухаю.
— Та ти навіть не чув, що я сказала.
— Ти краще послухай, а я тобі прочитаю "Краткий Летописец" за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.
— Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?
— Україна — це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.
— На, краще, прочитай мені оцю "Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма", — сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палятурках.
— Дай вже, дай, — я тобі прочитаю й твою "Волшебницю".
Балабуха почав читати, як волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.
— Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!
Балабуха знов взяв в руки товстий "Феатрон, или Позор исторический". В цього "спудея" старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.
— Потривай же, я ось швиргону туди й твою Рагі-Муїну з царевичем Ібрагімом!
І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палятурки захурчали.
— От так! Що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? — сказала Олеся.
— Танцюй, а я буду дивитись, — сказав Балабуха.
— Якби ж ти пак грав! — сказала Олеся, надувши губи.
— Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.
— Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.
— Піди-бо! Ти ж в мене господиня, чи що.
— Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря: я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.
— Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!
Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Килину, звеліла їй взяти в жида м'яса й спекти на вечерю печеню, — одначе в пекарню все-таки не пішла.
Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою "Волшебницю" й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.
Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м'яса: м'ясо було засушене, як сухар.
— Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати, — сказала Олеся, одсовуючи тарілку, — це якась жорства, а не печеня. — Вона одрізала огірка; огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.
— Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.
— Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина, — сказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.