— Еге, повіз хлопчину... Повіз, це правда...
Один із підводчиків, що йшли далеко попереду, зірвався з місця, побіг убік і почав стьобати батогом по землі. Це був рослий, широкоплечий мужчина років тридцяти, русявий, кучерявий і, як видно, дуже сильний і здоровий. З рухів його плечей і батога, з пожадливості, яку виявляла його поза, видно було, що він бив щось живе. До нього підбіг другий підводчик, низенький і кремезний, з чорною широкою бородою, одягнений в жилетку і сорочку навипуск. Цей зайшовся басовитим кашляючим сміхом і закричав:
— Братця, Димов гадюку вбив! їй-богу!
Є такі люди, про розум яких можна скласти певну думку по голосу і сміху. Чорнобородий належав саме до таких щасливців: в його голосі і сміхові почувалася несосвітенна дурість. Скінчивши стьобати, русявий Димов підняв батогом із землі і, сміючись, шпурнув до підвод щось схоже на мотузку.
— Це не гадюка, а вуж,— крикнув хтось.
Дерев'яно ступаючи, чоловік з зав'язаним обличчям швидко підійшов до забитої гадюки, глянув на неї й сплеснув своїми палицеподібними руками.
— Каторжний! — закричав він глухим, плаксивим голосом.— За що ти вуяшка вбив? Що він тобі зробив, проклятий ти? Ач, вужика вбив! А якби тебе так?
— Вужа не можна вбивати, це правда...— спокійно забурмотів Пантелій.— Не можна... Це не гадюка. Він хоч на вигляд змія, а тварина тиха, безвинна... Людину любить... Вуж...
Димову і чорнобородому, мабуть, стало совісно, бо вони голосно засміялись і, не відповідаючи на нарікання, ліниво попленталися до своїх возів. Коли задня підвода порівнялася з тим місцем, де лежав забитий вуж, чоловік з зав'язаним обличчям, стоячи над вужем, обернувся до Пап-телія й спитав плаксивим голосом:
— Діду, ну за віщо він убив вужика?
Очі в нього, як тепер розглядів Єгорушка, були маленькі, тьмяні, обличчя сіре, хворе і теж начебто тьмяне, а підборіддя було червоне й здавалося дуже запухлим.
— Діду, ну за що він убив? — повторив він, ступаючи поряд з Пантелієм.
— Дурний чоловік, руки сверблять, через те й убив,— відповів старий.— А вужа бити не можна... Це правда... Димов, відомо, бешкетник, усе вб'є, що під руку попадеться, а Кирюха не заступився. Заступитися б треба, а він— ха-ха-ха та хо-хо-хо... А ти, Васю, не сердься... Навіщо сердитись? Убили, ну й бог з ними... Димов бешкетник, а Кирюха з дурного розуму... Нічого... Люди нерозумні, нетямущі, ну й бог з ними. От Омелян ніколи в світі не зачепить, чого не треба. Ніколи, це правда.... Бо людина освічена, а вони дурні... Омелян, еге... Він не зачепить.
Підводчик у рудому пальті, з губчатою ґулею, що диригував невидимим хором, почувши своє ім'я, спинився і, почекавши, поки Пантелій і Вася порівнялися з ним, пішов поряд.
— Про що розмова? — спитав він хрипким, придушеним голосом.
— Та ось Вася сердиться,— сказав Пантелій.— Я йому всякі слова, щоб він не сердився, значить... Ех, ніжки мої недужі, застуджені! Е-ех! Розсвербілись заради неділі, святечка господнього!
— Це від ходіння,— зауважив Вася.
— Ні, брат, ні... Не від ходіння. Коли ходжу,— немов легше, а як лягаю та зігріюсь,— смерть моя. Ходити мені вільготніше.
Омелян у рудому пальті став між Пантелієм і Васёю й замахав рукою, начебто ті збиралися співати. Помахавши трохи, він опустив руки й безнадійно крякнув.
— Нема в мене голосу! — сказав він.— Чиста напасть! Цілу ніч і ранок вчувається мені потрійне "Господи помилуй", що ми на вінчанні в Мариновського співали; сидить воно в голові і в горлі... так —би, здається, і заспівав, а не можу! Нема голосу!
Він помовчав з хвилину, щось думаючи, і казав далі:
— П'ятнадцять років був у півчих, на весь Луганський завод, може, ні в кого такого голосу не було, а як, хай йому біс, викупався позаторік у Дінці, то з того часу жодної ноти не можу взяти чисто. Горло застудив. А мені без голосу так само, як робітникові без руки.
— Це правда,— погодився Пантелій.
— Про себе я так думаю, що я пропаща людина, та ц годі.
У цей час Вася раптом побачив Єгорушку. Очі його стали масними і ще меншими.
— І паничик з нами їде! — сказав він і затулив носа рукавом, наче засоромившись.— Який візник поважний! Залишайся з нами, з валкою їздитимеш, вовну возитимеш.
Думка про поєднання в одному тілі паничика з візником здалася йому, мабуть, дуже курйозною й дотепною, бо він голосно захихикав і далі розгортав цю думку. Омелян і собі глянув угору на Єгорушку, але мигцем і байдуже. Він був заклопотаний своїми думками, і якби не Вася, то й не помітив би присутності Єгорушки. Не минуло й п'яти хвилин, як він знову замахав рукою, потім, вихвалюючи перед своїми супутниками красу вінчального "Господи яоми^уй", що вночі пригадалося йому, узяв батога під пахву й замахав обома руками.
За версту від села валка спинилася біля колодязя з журавлем. Спускаючи в колодязь своє відро, чорнобородий Кирюха ліг животом на цямрину і встромив у темну діру свою кошлату голову, плечі й частину грудей так, що Єго-рушці видно було тільки його короткі ноги, які ледве торкалися землі; побачивши далеко на дні колодязя відображення своєї голови, він зрадів і зайшовся дурним басовим сміхом, а луна з колодязя відповіла йому тим самим; коли він підвівся, його обличчя й шия були червоні, як кумач. Першим підбіг пити Димов. Він пив сміючись, часто відриваючись від відра й розповідаючи Кирюсі про щось смішне, потім поперхнувся і голосно, на весь степ, промовив штук із п'ять негарних слів. Єгорушка не розумів значення таких слів, але, що вони були погані, це йому було добре відомо. Він знав про огиду, з якою мовчки ставились до них його рідні і знайомі, сам не знаючи чому, поділяв це почуття і звик думати, що самі тільки п'яні та бешкетники користуються привілеєм вимовляти голосно ці слова. Він згадав убивство вужа, прислухався до сміху Димова і відчув до цієї людини щось подібне до ненависті. І, як навмисне, Димов у цей час побачив Єгорушку, який зліз з воза і йшов до колодязя; він голосно засміявся й гукнув: Братця, старий уночі хлопчака породив!
Кирюха закашлявся від басового сміху. Засміявся ї ще хтось, а Єгорушка почервонів і остаточно вирішив, що Димов дуже лиха людина.