— Хто ж то в віконце стукав? — спитав Димов.
— У віконце? Мабуть, угодник божий або ангел. Бо окрім нього нікому. Коли ми виїхали з двору, на вулиці жодної людини не було... Боже діло!
Пантелій розповів іще дещо, і в усіх його оповіданнях однаково відігравали роль "довгі ножики" і однаково почувалася вигадка. Чи то чув він ці оповідання від кого-небудь іншого, чи сам склав їх у далекому минулому і потім, коли пам'ять ослабла, поплутав пережите з вигадкою і вже не вмів відрізняти одно від одного? Все може бути, та дивно те, що тепер і всю дорогу він, коли доводилося розповідати, віддавав явну перевагу вигадкам і ніколи не говорив про те, що було пережито. Тепер Єгорушка все вважав за чисту монету і вірив кожному слову, а згодом йому здавалося дивним, що людина, яка об'їздила на своєму віку всю Росію, бачила і знає багато, людина, в якої згоріла дружина і діти, знецінювала своє багате життя так, що кожного разу, сидячи біля вогнища, або мовчала, або говорила про те, чого не було.
Куліш усі їли мовчки і думали про те, що оце почули. Життя страшне і чудесне, а тому хоч яке страшне оповідання розкажи на Русі, хоч як прикрашуй його розбійницькими кублами, довгими ножиками та чудесами, воно завжди відгукнеться в душі слухача бувальщиною, і хіба тільки людина надто вже обізнана з грамотою недовірливо, скоса гляне, та й то змовчить. Хрест край дороги, темні паки, простір і доля людей, що зібралися коло багаття,— все це само по собі було таке чудесне і страшне, що фантастичність небилиці чи казки блідла й зливалася з життям.
Всі їли з казана, а Пантелій сидів обік окремо і їв куліш з дерев'яної мисочки. Ложка в нього була не така, як у всіх, а кипарисова і з хрестиком. Єгорушка, дивлячись на нього, згадав про лампадну скляночку і спитав стиха Стьопку:
— Чого це дід окремо сидить?
— Він старої віри,— відповіли пошепки Стьопка і Вася, і при цьому вони так дивилися, начебто говорили про хворобу або таємний порок...
Всі мовчали й думали. Після страшних оповідань не хотілося вже говорити про те, що є звичайним. Раптом серед тиші Вася випростався і, втупивши тьмяні очі в одну точку, нашорошив вуха.
— Що таке? — спитав його Димов.
— Людина якась іде,— відповів Вася.
— Де ти її бачиш?
— Он-он вона!.. Ледве-ледве біліє...
Там, куди дивився Вася, не видно було нічого, крім пітьми; всі прислухались, але ходи не було чути.
— Шляхом він іде? — спитав Димов.
— Ні, полем... Сюди йде. Минула хвилина в мовчанці.
— А моя^е, це в степу гуляє купець, що тут похований,— сказав Димов.
Усі скоса подивилися на хрест, перезирнулись і враз засміялися; стало соромно за свій страх.
— Чому йому гуляти? — сказав Пантелій.— Це тільки ті ночами ходять, кого земля не приймає. А купці нічого... Купці мученицький вінець прийняли...
Та ось почулася хода. Хтось поквапливо ішов...
— Щось несе,— сказав Вася.
Стало чути, як під ногами того, що йшов, шелестіла трава і тріскотів бур'ян,— але за світлом багаття нічого не було видно. Нарешті почулися кроки близько, хтось кашлянув; миготливе світло наче розступилося, з очей спала заслона, і підводчики раптом побачили перед собою людину.
Чи то вогонь так мигнув, чи через те, що всім хотілося розглядіти насамперед обличчя цієї людини, але тільки дивно так вийшло, що всі при першому погляді на неї побачили насамперед не обличчя, не одяг, а усмішку. Це була усмішка, надзвичайно добра, широка і лагідна, як у розбудженої дитини, одна з тих заразливих усмішок, на які важко не відповісти так само усмішкою. Незнайомий, коли його розгляділи, виявився людиною років тридцяти, негарною з себе і нічим не видатною. Це був високий хохол, довгоносий, довгорукий і довгоногий; взагалі, все в пього здавалося довгим, і тільки шия була така коротка, що робила його сутулуватим. Одягнений вія був у чисту білу сорочку з вишиваним коміром, у білі штани і нові чоботи і в порівнянні з підводчиками здавався чепуруном. В руках він тримав щось велике, біле і на перший погляд чудне, а з-за його плеча виглядало дуло рушниці, теж довге.
Потрапивши з пітьми в світляне коло, він спинився як укопаний і з півхвилини дивився на підводчиків так, начебто хотів сказати: "Гляньте, яка в мене усмішка!" Потім він ступив до багаття, усміхнувся ще ясніше й сказав;
— Хліб і сіль, братця!
— Ласкаво просимо! — відповів за всіх Пантелій.
Незнайомий поклав біля багаття те, що тримав у ру-ка£,— Цв була забита дрохва,— і ще раз привітався. Усі підійшли до дрохви й стали оглядати її.
Здорова птиця! Чим це ти її? — спитав Димов.
— Картеччю... Дробом не дістанеш, не підпустить... Купіть, братця! Я б вам за два гривеники віддав.
— А навіщо вопа пам? Вона смажена добра, а варена, мабуть, жорстка — не вкусиш...
— Ех, досада! її панам до економії віднести б, ті б півкарбованця дали, та далеко — п'ятнадцять верст!
Невідомий сів, скинув рушницю й поклав її коло себе. Він здавався сонним, змореним, усміхався, мружився від вогню і, як видно, думав про щось дуже приємне. Йому дали ложку. Він став їсти.
— Ти хто сам? — спитав його^Цимов.
Незнайомий не чув запитання; він не відповів і па^ віть не глянув на Димова. Мабуть, цей усміхнений чоловік не почував і смаку кулішу, бо жував якось машинально, ліниво, підносячи до рота ложку то дуже повну, то зовсім порожню. П'яний він не був, але в голові його блукало щось одчайдушне.
Я тебе питаю: ти хто? — повторив Димов. Я? — стрепенувся невідомий.— Костянтин Дзвоник з Рівного. Звідси версти з чотири.
І, бажаючи відразу ж довести, що він не такий мужик, як усі, а кращий, Костянтин поспішив додати:
— Ми пасіку тримаємо і свиней годуємо.
— При батькові живеш чи сам?
— Ні, тепер сам живу. Відділився. Цього місяця після Петра оженився. Жонатий тепер!.. Нині вісімнадцятий день, як у закон вступив.
— Добре діло! — сказав Пантелій.— Жінка нічогб... Це бог благословив...
— Молода жінка дома спить, а він по степу шалається,— засміявся Кирюха.— Дивак!
Костянтин, наче його вщипнули за найболючіше місце, стрепенувся, засміявся, спалахнув...
— Та, господи, нема її дома! — сказав він, швидко виймаючи з рота ложку й оглядаючи всіх радісно і здивовано.— Нема! Поїхала до матері на два дні! їй-богу, вона поїхала, а я як нежонатий...