— "Наша матушка Расія всему свету га-ла-ва!" — заспівав раптом диким голосом Кирюха, захлинувся й замовк. Степова луна підхопила його голос, понесла, і здавалося, що степам на важких колесах помчала сама дурість.
— Пора їхати! — сказав Пантелій.— Вставай, хлопці! Поки запрягали, Костянтин ходив коло підвід і захоплювався своєю дружиною.
—Прощавайте, братця! — гукнув він, коли валка рушила.— Спасибі вам за хліб, за. сіль! А я знову піду на вогонь. Несила мені!
І він незабаром зник в імлі, і довго було чути, як він ступав туди, де світився вогник, щоб розповісти чужим людям про своє щастя.
Коли другого дня прокинувся Єгорушка, був ранній ранок; сонце ще не сходило. Валка стояла. Якийсь чоловік у білому кашкеті і в костюмі з дешевої сірої матерії, сидячи на козацькому жеребчику, біля самого переднього воза розмовляв про щось з Димовим і Кирюхою. Попереду, версти за дві від валки, біліли довгі, невисокі комори і хатки під черепицею; біля хаток не видно було ні дворів, ні дерев.
— Діду, яке це село? — спитав Єгорушка.
—— Це, молодчику, вірменські хутори,— відповів Пантелій.— Тут вірмени живуть. Люди нічого собі... вірмени б то.
Чоловік у сірому скінчив розмову з Димовим і Кирюхою, осадив свого жеребчика й подивився на хутори.
— Отакі діла, подумаєш! — зітхнув Пантелій, теж дивлячись на хутори і щулячись від ранкового холоду.— Послав він чоловіка на хутор по якийсь папір, а той не їде... Стьопу послати б!
— Діду, а хто це? — спитав Єгорушка.
— Варламов.
Боже мій! Єгорушка швидко схопився, став на коліна й подивився на білий кашкет. В малорослому сірому чоловічку, взутому у великі чоботи, що сидить на негарній конячці і розмовляє з мужиками в такий час, коли всі порядні люди сплять, важко було впізнати таємничого, невловного Варламова, якого всі шукають, який завжди "кружляє" і має грошей куди більше, ніж графиня Драницька.
— Нічого, хороша людина...— говорив Пантелій, дивлячись на хутори.— Дай боже здоров'я, славний пан." Варламов тобто, Семен Олександрович... На таких людях* брат, земля держиться... Це правда... Півні ще не співають, а він уже на ногах... Інший би спав або дома з гостями тара-бари-роздобари, а він цілий день по степу... Кружляє... Цей уже не пропустить діла.,. Ні-і! Це молодчина...
Варламов не спускав очей з хутора і про щось говорив; жеребчик нетерпляче переступав з ноги на ногу.
— Семене Олександровичу,— крикнув Пантелій, скидаючи капелюха,— дозвольте Стьопку послати! Омеляне, гукни, щоб Стьопку послали!
Та ось нарешті від хутора відділився верхівець. Дуже подавшись набік і махаючи над головою нагаєм, наче джигітуючи й бажаючи здивувати всіх своєю сміливою їздою, він з швидкістю птаха полетів до валки.
— Це, мабуть, його об'їждчик,— сказав Пантелій.— У нього їх, об'їждчиків тобто, чоловіка зо сто, чи й більше.
Порівнявшись з переднім возом, верхівець осадив коня і, скинувши шапку, подав Варламову якусь книжку. Варламов вийняв з книжки кілька папірців, прочитав їх і крикнув:
— А де ж записка Іванчука?
Верхівець узяв назад книжку, переглянув папірці й знизав плечима; він став говорити про щось, мабуть, виправдувався і просив дозволу поїхати ще раз на хутори. Жеребчик враз заворушився так, начебто Варламов став важчим. Варламов теж заворушився.
— Геть! — крикнув він сердито і замахнувся на верхівця нагаєм.
Потім він повернув коня назад і, розглядаючи в книжці папери, поїхав повільно вздовж валки. Коли він під'їздив до заднього воза, Єгорушка напружив свій зір, щоб якнайкраще розглянути його. Варламов був уже старий. Обличчя його з невеликою сивого борідкою, просте російське засмагле обличчя, було червоне, мокре від роби і вкрите синіми жилочками; воно виявляло таку саму ділову сухість, як і обличчя Івана Івановича, той самий діловий фанатизм. Та все-таки яка різниця почувалася між ним і Ітзаном Івановичем! У дядька Кузьмичова поряд з діловою сухістю завжди були на обличчі турбота й страх, що він не знайде Варламова, спізниться, проґавить добру ціну; нічого такого, властивого людям маленьким і залежним, не було помітно ні на обличчі, ні в поставі Варламова. Ця людина сама створювала ціни, нікого не шукала і ні від кого не залежала; хоч яка звичайна була його зовнішність, але у всьому, навіть у манері тримати нагая, почувалася свідомість сили і звичної влади над степом.
Проїжджаючи повз Єгорушку, він не глянув на нього; тільки жеребчик вшанував Єгорушку своєю увагою й подивився на нього великими дурними очима, та й то байдуже. Пантелій поклонився Варламову; той помітив це і, не відриваючи очей від папірців, сказав, гаркавлячи: Здгастуй, стагий! Розмова Варламова з верхівцем і замах нагаєм, як видно, справили на всю валку гнітюче враження. У всіх були серйозні обличчя. Верхівець, спантеличений гнівом сильної людини, без шапки, попустивши повіддя, стояв коло переднього воза, мовчав і начебто не вірив, що для нього так погано почався день.
— крутий старик...— бурмотів Пантелій.— Біда, який крутий! А нічого, хороша людина... Не скривдить задарма... Нічого,..
Переглянувши папери, Варламов засунув книжку в кишеню; жеребчик, наче зрозумівши його думкд, не дожидаючи наказу, здригнувся й понісся великим шляхом.
VII
1 наступної ночі підводчики робили перепочинок і варили куліш. Цим разом з самого початку у всьому дочувалась якась невиразна туга. Було душно? всі багато пили і ніяк це могли вгамувати спраги. Місяць зійшов дуже червоний і похмурий, наче хворий; зорі теж хмурились, імла була густіша, далина мутніша. Природа начебто передчувала щось і мліла.
Коло багаття вже не було вчорашньої жвавості й розмов. Всі нудьгували й говорили мляво і знехотя. Пантелій тільки зітхав, нарікав на ноги і раз у раз заводив розмову про наглу смерть.
Димов лежав на животі, мовчав і жуЧвав соломинку; вираз обличчя в нього був гидливий, наче від соломинки негарно тхнуло, злий і втомлений... Вася скаржився, що йому ломить щелепу, і пророкував негоду; Омелян не махав руками, а сидів нерухомо і похмуро дивився на вогонь. Нудьгував і Єгорушка. Повільна їзда втомила його, а від денної спеки в нього боліла голова.