Провівши його очима, Єгорушка обійняв коліна руками і схилив голову... Гаряче проміння пекло йому потилицю, шию і спину. Журлива пісня то завмирала, то знову про-линала в стоячому душному повітрі, струмок монотонно дзюрчав, коні жували, а час тягся без кінця, наче і він застиг і зупинився. Здавалося, що від ранку минуло вже сто років... Чи не хотів бог, щоб Єгорушка, бричка і коні завмерли в цьому повітрі і, як горби, скам'яніли б і залишилися навіки на одному місці?
Єгорушка підвів голову й посоловілими очима подивився поперед себе; лілова далечінь, що була до цього часу непорушною, загойдалася і разом з небом полинула кудись іще далі... Вона потягла за собою буру траву, осоку, і Єгорушка полинув з незвичайною швидкістю за далиною, що тікала. Якась сила беззвучно вабила його кудись, а за ним навздогін мчали спека і томлива пісня. Єгорушка схилив голову й заплющив очі...
Перший прокинувся Дениско. Його щось укусило, бо він схопився, швидко почухав плече й промовив:
— Анафема ідолова, нема на тебе погибелі!
Потім він підійшов до струмка, напився води й довго вмивався. Його пирхання і плюскіт води вивели Єгорушку з забуття. Хлопчик подивився на його мокре обличчя, вкрите краплями і рясним ластовинням, яке робило обличчя схожим на мармур, і спитав:
— Скоро поїдемо?
Дениско поглянув, чи високо стоїть сонце, і відповів:
— Мабуть, скоро.
Він утерся пеленою сорочки і, зробивши дуже серйозне обличчя, застрибав на одній нозі.
— Ану-бо, хто швидше доскоче до осоки! — сказав він.
Єгорушка був знесилений спекою і дрімотою, але все-таки пострибав за ним. Денискові було вже років з двадцять, служив він за кучера і збирався женитись, але не переставав ще бути маленьким. Він дуже любив пускати змії, ганяти голубів, гратися в паці, бігати навздогін і завжди встрявав у дитячі гри і сварки. Бувало, тільки підуть хазяї куди-небудь чи поснуть, він уже починає стрибати на одній нозі або підкидати камінці. Кожному дорослому, який бачив те щире захоплення, з яким він пустував у товаристві малолітків, важко було втриматися щоб не промовити: "Отакий лобур!" А діти у втручанні великого кучера в їх справу не бачили нічого дивного: нехай грається, аби не бився! Зовсім так, як маленькі собаки не бачать нічого дивного, коли до їхньої компанії встряне якия-небудь великий щирий пес і починає гратися з ними.
Дениско випередив Єгорушку і, видно, був з цього дуже задоволений. Він підморгнув оком і, щоб довести, що він може проскакати на одній ніжці будь-яку відстань, запропонував Єгорушці, чи не хоче той проскакати з ним по шляху і звідти, не відпочиваючи, назад до брички? Єгорушка відхилив цю пропозицію, бо дуже засапався і знемігся.
Раптом Дениско зробив дуже серйозне обличчя, якого не робив навіть тоді, коли Кузьмичов картав його або за-махувався на нього палицею; прислухаючись, він тихо став на одне коліно, і на обличчі його з'явився вираз суворості і страху, який буває в людей, що слухають єресь. Він націлився в одну точку очима, поволі підніс догори кисть руки, складену жолобком, і раптом упав животом на землю й ляснув жолобком по траві.
Є! — прохрипів він переможпо' ї, вставши, підніс до очей Єгорушці великого коника.
Гадаючи, що це приємно коникові, Єгорушка і Дениско погладили його— пальцями то широкій зеленій спині і посмикали його за вусики. Потім Дениско спіймав жирну муху, що нассалася крові, і запропонував її коникові. Той байдужісінько, наче давно вже був знайомий з Дениском, заворушив своїми великими, схожими на з&брало щелепами і від'їв мусі живіт. Його випустили, він? блиснув рожевою підбивкою своїх крил і, сівши в траву, зразу ж затріскотів своєї пісні. Випустили й муху; вона розправила крильця й без живота полетіла до коней.
З-під брички почулося глибоке-зітхання. Ще прокинувся Кузьмичов. Він швидко підвів голову, неспокійно глянув у далечінь, і з цього погляду, ЯКИЙ байдуже пробіг повз Єгорушку і Дениска, видно було, що, прокинувшись, він думав про вовну і Варламова.
— Отче Христофоре, вставайте, пора! — заговорив він стривожено.— Годі спати, і так уже діло проспали! Дениску, запрягай!
О. Христофор прокинувся з такою самою уемішкою, з якою й заснув. Обличчя його від сну пом'ялося, зморщилось і, здавалося, стало вдвоє меншим. Умившись і одягнувшись, він не поспішаючи витяг з кишені маленький засмальцьований псалтир і, ставши обличчям до сходу, став пошепки читати ж хреститися.
— Отче Христофоре! — сказав докірливо Кузьмичов.— Пора їхати, вже коні готові, а ви, їй-богу...
— Зараз, зараз...— забурмотів о. Христофор.— Кафізми почитати треба... Не читав ще сьогодні.
— Можна й потім з кафтзмами.
— Іване Івановичу, на кожний день у мене визначено.*, Не можна.
— Бог не осудив би.
Цілу чшерть години о. Христофор стояв нерухомо облич-" чям до сходу й ворушив1 губами, а Кузьмичов майже з ненавистю дивився на нього і нетерпляче знизував плечима* Особливо його сердило, коли о. Христофор по кожній "славі" вбирав у себе повітря, швидко хрестився і навмисне голосно, щоб інші хрестилися, говорив тричі:
— Алілуя, алілуя, алілуя, слава тобі, боже!
Нарешті він усміхнувся, глянув угору на небо, поклав псалтир до кишені й сказав:
— Fini!1
За хвилину бричка рушила в дорогу. Наче вона їхала назад, а не далі, подорожні бачили те саме, що. й до полудня. Горби все ще потопали в ліловій далині, і не було видно їм кінця; мигтів бур'ян, камінь, проносилися вижаті смуги, і все ті самі граки та шуліка, що солідно махав крилами, літали над степом. Повітря ще більше ставало нерухомим від спеки і тиші, покірна природа ціпеніла в мовчап-лі... Ні вітру, ні-бадьорого, свіжого звуку, ні хмаринки.
Та ось нарешті, коли сонце стало спускатися на захід, степ, горби і повітря не витримали гніту і, вичерпавши терпіння, вони, змучившись, спробували скинути з себе ярмо. З-за горбів несподівано з'явилася попелясто-сива кучерява хмара. Вона перезирнулася з степом — я, мовляв, готова — і нахмурилась. Враз у стоячому повітрі щось порвалося, дужо рвонув вітер і з шумом, зі свистом закружляв по степу. Зразу ж трава і торішній бур'ян зчинили ремство, на шляху спірально закрутився пил, побіг степом і, забираючи з, собою солому, бабок і пір'я, чорним стовпом, що крутився, знявся до неба й затуманив сонце. По степу уздовж і впоперек, спотикаючись і стрибаючи, побігло перекотиполе, а одно з них потрапило у вихор, закрутилося, як птах, полетіло до неба і, обернувшись там у чорну цятку, зникло з очей. За ним полетіло друге, потім третє, і Єгорушка бачив, як два перекотиполя зіткнулися в блакитній високості і вчепились одне в одного, як на поєдинку.