— Виходить, так.
— Ну, звичайно, зубів нема, в спині від старості ломить, то се, то те... задишка і всяке там... Хворію, плоть немічна, ну, та, сам подумай, пожив! Восьмий десяток! Не вік же вікувати, треба й честь знати.
О. Христофор раптом щось згадав, пирхнув у склянку й закашлявся від сміху. Мойсей Мойсейович з пристойності теж засміявся й закашлявся.
— Потіха! — сказав о. Христофор і махнув рукою.— Приїжджає до мене в гості старший син мій Гаврило. Він по медичній галузі і служить у Чернігівській губернії земським лікарем... Гаразд... Я йому й кажу: "От, кажу, задишка, те та се... Ти лікар, лікуй батька!" Він зараз мене роздягнув, постукав, послухав, усякі там штуки... живота пом'яв, а тоді й каже: "Вам, татусю, треба, каже, лікуватися стиснутим повітрям".
Отець Христофор зареготав судорожно, до сліз, і підвівся.
— А я йому й кажу: "Бог з ним, з отим стиснутим повітрям!" — вимовив він крізь сміх і махнув обома руками.— Бог з ним, з отим стиснутим повітрям!
Мойсей Мойсейович теж підвівся і, взявшись за живіт, зайшовся тонким сміхом, схожим на гавкання болонки.
— Бог з ним, з отим стиснутим повітрям! — знову про* мовив о. Христофор, регочучи.
Мойсей Мойсейович узяв на дві ноти вище і зайшовся таким судорожним сміхом, що ледве встояв на ногах.
— О боже мій...— стогнав він серед сміху.— Дайте дих-* нути... Так насмішили, що... ох!..— смерть моя.
Він сміявся й говорив, а сам тим часом лякливо й підозріливо поглядав на Соломона. Той стояв, не змінивши пози, і посміхався. Видпо було по його очах та усмішці, що він зневажав і ненавидів серйозно, але це так не пасувало до його обскубаної фігурки, що здавалось Єгоруш-ці, ніби визивної пози і їдкого, зневажливого виразу надав вів собі навмисне, щоб удати блазня й насмішити дорогих гостей.
Випивши мовчки склянок з шість, Кузьмичов розчистив перед собою на столі місце, узяв торбу, ту саму, яка, коли він спав під бричкою, лежала в нього під головою, розв'язав на ній мотузочку й потрусив нею. Звідти посипалися и а стіл пачки асигнацій.
— Поки час є, давайте, отче Христофоре, полічимо,— сказав Кузьмичов.
Побачивши гроші, Мойсей Мойсейович зніяковів, підвівся і, як делікатна людина, що не бажає знати чужих секретів, навшпиньки і балансуючи руками, вийшов з кімнати. Соломон залишився на своєму місці.
— В карбованцевих пачках по скільки? — почав о. Христофор.
— По п'ятдесят... У троячкових по дев'яносто... Четвертні й катеринки по тисячах складені. Ви відрахуйте сім тисяч вісімсот для Варламова, а я лічитиму для Гусе-вича. Та глядіть не помиліться...
Єгорушка зроду не бачив такої купи грошей, яка лежала тепер на столі. Грошей, мабуть, було дуже багато, бо пачка в сім тисяч вісімсот, яку о, Христофор відклав для Варламова, в порівнянні з усією купою здавалася дуже маленькою. Іншим часом така сила грошей, може, здивувала б Єгорушку і навела його на міркування про те, скільки на цю купу можна накупити бубликів, тістечок, маківників, а тепер він дивився на неї байдуже і почував тільки огидний дух гнилих яблук і гасу, що йшов відкупи. Він був змучений труською їздою на бричці, він утомився і хотів спати. Голову йому тягло вниз, очі злипалися, і думки плуталися, як нитки. Якби можна було, він з насолодою схилив би голову на стіл, заплющив би очі, щоб не бачити лампи і пальців, які рухалися над купою, ї дозволив би своїм млявим, сонним думкам ще більше заплутатися. Коли він силкувався не дрімати, світло лампи, чашки і пальці двоїлися, самовар гойдався, а дух гнилих яблук здавався ще гострішим і огиднішим.
— Ох, гроші, гроші! — зітхав о. Христофор, усміхаючись.—Горе з вами! Тепер мій Михайло, певно, спить і бачить, що я йому таку купу привезу.
— Ваш Михайло Тимофійович людина нетямуща,— говорив півголосом Кузьмичов,— не за своє діло береться, а ви розумієте й можете зміркувати. Віддали б ви мені, як я казав, свою вовну та й їхали б собі назад, а я б вам, хай уже так, дав би по півкарбованця поверх своєї ціни, та й то тільки шануючи...
— Ні, Іване Івановичу,— зітхав о. Христофор.— Дякуємо вам за увагу... Звичайно, якби моя воля, то я б і говорити не став, а то ж самі знаєте, товар не мій...
Увійшов павшпиньки Мойсей Мойсейович, Стараючись з делікатності не дивитися на купу грошей, він підкрався до Єгорушки й смикнув його ззаду за сорочку.
— А ходім-но, паничику,— сказав він півголосом,— якого я тобі ведмедика покажу! Такий страшний, сердитий! У-у!
Сонний Єгорушка встав і ліниво поплентався за Мой-сеєм Мойсейовичем дивитися на ведмедя. Він увійшов до невеличкої кімнатки, де, перше ніж він побачив що-не-будь, йому за'било подих від запаху чогось кислого і тухлого, що був тут далеко густіший, ніж у великій кімнаті і, мабуть, звідси поширювався по всьому будинку. Одну половину кімнати займало велике ліжко, вкрите засмальцьованою стьобаною ковдрою, а другу — комод і гори найрізноманітнішого ганчір'я — починаючи з твердо накрохмалених спідниць і кінчаючи дитячими штанцями і шлейками. На комоді горіла лойова свічка.
Замість обіцяного ведмедя Єгорушка побачив велику, дуже товсту єврейку, з розпущеним волоссям і в червоній фланелевій сукні з чорними цяточками; вона важко поверталась у вузькому проході між ліжком і комодом і, протяжно стогнучи, зітхала, наче в неї боліли зуби. Побачивши Єгорушку, вона зробила плаксиве обличчя, протяжно зітхпула і, перше ніж він устиг роздивитися, піднесла йому до рота скибку хліба, намазану медом.
— їж, дитинко, їж! — сказала вона— Тут ти без матінки, і тебе нікому погодувати. їж!
Єгорушка став їсти, хоч після цукерок та маківників, які він щодня їв у себе вдома, не бачив нічого доброго в медові, наполовину змішаному з воском і з бджолиними крильми. Він їв, а Мойсей Мойсейович і єврейка дивилися й зітхали.
— Ти куди їдеш, дитинко? — спитала єврейка.
— Учитися,-— відповів Єгорушка.
— А скільки вас у матінке?
— Я один. Більше нема нікого.
— О-ох! — зітхнула єврейка й підвела вгору очі,— Бідна матінке, бідна матінке! Як же ж вона нудьгуватиме й плакатиме! Через рік ми теж повеземо в науку свого Наума! Ох!
— Ох, Наум, Наум,— зітхнув Мойсей Мойсейович, і на його блідому обличчі нервово затремтіла шкіра.— А він такий хворий.