О ангеле мій! Заради тебе я мушу жити!
6 липня.
Вона й далі біля своєї смертельно хворої приятельки, й далі турботлива, лагідна, така, що як гляне, то й біль пом'якшиться і людина стає щасливішою. Учора ввечері вона пішла з Маріанною і маленькою Мальхен на прогулянку. Я про це знав, зустрів її, і ми пішли разом. Погулявши години півтори, ми повернулись до міста і зупинилися біля криниці, що була мені така дорога, а тепер стала ще в тисячу раз дорожча. Лотта присіла на муровану цямрину, а ми стояли перед нею. Я озирнувся навкруги, і — ах! — переді мною знову постали часи, коли серце моє було таке самотнє.
— Люба кринице,— сказав я,— відтоді я вже ніколи не відпочивав біля твоєї прохолоди, а іноді, поспішаючи мимо, навіть і не дивився на тебе.
Я глянув униз і побачив, що Мальхен зі склянкою води обережно підіймається вгору. Я подивився на Лотту й раптом відчув, що вона для мене означає. Тим часом підійшла Мальхен з водою. Маріанна хотіла взяти в неї склянку.
— Ні,— сказала дитина з наймилішою міною на обличчі,— спочатку ти, Лотхен, напийся!
Я був такий захоплений тією щирістю, тією добротою, яка бриніла в її словах, що не втримався, підхопив дитину з землі й палко поцілував її, а вона злякалася й заплакала.
— Ви зробили негаразд,— мовила Лотта.
Я зніяковів.
— Ходи, Мальхен,— сказала вона дитині, взяла її за руку й повела вниз сходами,— умийся свіжою водичкою з кринички, швиденько, швиденько, і нічого не буде.
Я стояв і дивився, як ретельно дівчинка терла щічки мокрою ручкою, як вона вірила, що чудодійне джерело очистить її і в неї більше не буде ганебної бороди з бруду. Нарешті Лотта сказала: "Ну, годі вже!" Але дитина й далі завзято робила своє, вважаючи, мабуть, що краще перевмиватися, ніж недовмиватись. Щиро кажу тобі, Вільгельме, навіть на хрещення я не дивився з такою пошаною, як на те умивання. А коли вже Лотта вийшла наверх, я ладен був упасти ниць перед нею, як перед пророком, що змив гріхи цілого народу.
Увечері я не втримався й розказав про цей випадок одному добродієві, якого вважав людяним, бо знав, що він чоловік недурний. Але ж і дісталось мені! Він сказав, що Лотта вчинила дуже погано, не можна морочити дітей нісенітницями, це тільки спричиняється до хибних уявлень і забобонів, від яких дітей треба завчасу оберігати. Я згадав, що в цього добродія тиждень тому були хрестини, а тому й не сказав йому ні слова, але в душі залишився вірний істині: ми повинні ставитись до дітей так, як ставиться до нас бог, що дарував нам найвище щастя, дозволивши тішитися радісними мріями.
8 липня.
Яка ж я дитина! Як прагну хоч одного ласкавого погляду! О, яка я дитина!
Ми зібралися іти у Вальгайм. Дами мали їхати каретою. Під час прогулянки мені здавалося, що в чорних Лоттиних очах... О, який же я дурний, даруй мені, але якби ти побачив їх, ті очі! Щоб не розводитись довго (бо спати хочеться, аж очі злипаються), скажу, що дами посідали в карету, а навколо стояли молодий В., Зельштадт, Одран та я і весело, невимушено розмовляли з ними. Я ловив Лоттин погляд. Ох, він переходив з одного на другого, тільки мене, мене, мене, що стояв збоку зовсім самотній і зневірений у ній, обминув той погляд! Серце моє тисячу разів говорило їй: "Прощавай!" А вона й не глянула на мене. Карета рушила, і сльози виступили на моїх очах. Я дивився їй услід і бачив у вікні Лоттин капелюшок. Вона висунула голову й озирнулась. Ох! Чи не на мене? Друже, в цій непевності я й досі перебуваю. В цьому вся моя втіха: може, вона озирнулась на мене! Може!
На добраніч. О, яка ж я дитина!
10 липня.
Аби ти побачив, який у мене стає безглуздий вигляд, коли в товаристві зайде про неї мова! А коли питають, чи вона мені подобається, то й не кажи! Подобається! Смертельно ненавиджу це слово! Що то був би за чоловік, якому Лотта тільки подобалася б, а не заповнювала б усі думки, всі почуття! Подобається! Недавно один тут питав мене, чи мені подобається Оссіан!
11 липня.
Пані М. почуває себе дуже погано. Молюся за її життя, бо сумую разом із Лоттою. Я зрідка бачуся з нею в одної приятельки, і сьогодні вона мені розповіла дивну річ!
Старий М.— зажерливий, скупий бурмило, він ціле життя мучив свою дружину і в усьому її обмежував. Але вона завжди вміла собі якось зарадити. Кілька днів тому, коли лікар визнав її стан безнадійним, вона звеліла покликати свого чоловіка,— Лотта була при цьому,— і ось що сказала йому: "Я повинна признатися тобі в одному своєму вчинку, бо після моєї смерті він може спричинитись до великого непорозуміння й клопоту. Досі я господарювала в домі чесно й ощадливо, як лише могла, тільки ти мені пробач, що я всі ці тридцять років мусила тебе обманювати. Спочатку, тільки-но ми побралися, ти призначив якусь дещицю на кухню та інші господарські видатки. Коли наше господарство зміцніло і прибутки збільшились, ти не захотів збільшити мені тижневі видатки. Словом, ти знаєш, що й тоді, коли наше господарство розширилось, ти вимагав, щоб я витрачала не більше, як сім гульденів на тиждень. Я й слова не мовила, але тих грошей мені не вистачало на тиждень, тож я добирала з виторгу, бо нікому б і на думку не спало, що дружина краде з каси. Я нічого не розтринькала і могла б, не признавшись, з чистим сумлінням відійти у вічність, якби не турбувалась за ту, що мене заступить і буде господарювати в домі. Вона ж не зможе обійтися тими грішми, і ти завжди докорятимеш їй, що, мовляв, першій жінці їх вистачало".
Ми поговорили з Лоттою про неймовірне засліплення людини, яка й гадки не має, що справа негаразд, коли семи гульденів вистачає там, де явно треба вдвічі більше. Але мені й самому доводилось зустрічати людей, що не здивувалися б, якби в їхній хаті з'явився, як у пророка, невичерпний дзбан олії.
13 липня.
Ні, я не вводжу себе в оману! Я читаю в її чорних очах справжнє співчуття до мене й до моєї долі. Так, я почуваю, і в цьому можу цілком довіритись своєму серцеві, що вона... О, чи посмію ж я, чи зможу вимовити це райське слово?.. Що вона кохає мене!
Кохає! Як я виріс у власних очах, як... тобі я, мабуть, можу признатися в цьому, ти розумієш такі речі... як я почав себе поважати, відколи вона мене покохала!