Макар. І ти, дурочко стара, дозволила зробить зі себе малпу? Іди зараз переодягнися! Не вгодні ми такими, як є, — не треба! Прощайте, Бог з вами! Ще чого доброго, вимажете нас сажею й будете показувати для сміху своїм гостям.
Наташа. Моя мати так одягалась, і ніхто не сміявся.
Макар. Коневі сідло, волові ярмо! Переодягайся мені зараз, та й гайда додому!
Тетяна. Та Бог з тобою, старий! Мені вже нічого; я можу витерпіть, який там час.
Входить Михайло.
ЯВА XVI.
Ті ж і Михайло.
Макар. Подивись, полюбуйся, як твою матір жінка перевела на чорта, на відьму з Лисої Гори...
Тетяна. Старий! Та мене вже не давить!
Макар. Так мене давить сором — я не можу тебе бачить, так наче тебе опльовано!
Михайло. Дурощі говорите! Який тут сором ? Хто оплював ? Переодягли у благородну одежу, і більше нічого! Пожалійте вже хоч ви мене: я так утомився сьогодні, що не можу говорити, не можу думати. Ти знаєш, яке нещастя, Наташа? З Федором Івановичем удар! Зараз побігли за лікарем.
Наташа, біжить у залу. — Ах, ах! — Михайло за нею.
ЯВА XVII.
Макар і Тетяна.
Тетяна. Ой, старий, умліваю, під грудьми давить, ребра тріщать, — не можу дихать!...
Макар. От безглузда! Що ж тепер робить? (Роздивляється.) Не видко, де починається супоня; хоч би ніж. (Шукає в кишені.) Нема!
Тетяна. Ой, рятуй, задавить супоня! Клич ту молодицю, що мене супонила... Боже мій, забула, як її звуть.
Макар. Хоч сядь...
Тетяна. Не можу пригнутись, печінку випира, Дарино, Дарино! Слава Богу, нагадала. (Входить Дарина.) Ой, розпусти супоню, бо я лусну!
Макар. Скоріше! На милость Божу, зглянься! Що ти зробила зі старою жінкою? Гріх так знущатись!
Дарина. Так велено! Ходімо, я зараз розпустю. (Тетяна хоче йти й путається у шлейфі.) Одкиньте ногою, ногою одкиньте! Отак! (Показує.)
Макар. Хвицни, стара, хвицни! (Піднімає шлейф, вона випуталась і пішла.)
Тетяна, йдучи. — Ой, Мати Божа, змилуйся! Ой, розперізуй мерщій!
Зникли. Входить Акіла.
ЯВА XVIII.
Макар і Акіла.
Макар. Що там сталось? Хто так смертельно вдарив директора?
Акіла. Кіндрат!
Макар. От твар нечувственна! Таку особу осмілився вдарить.
Акіла. Єрунда, він не розбірає особ. Тепер для вашого сина одкриється вакансія — директора.
Макар. Одному — горе, другому — радість, одному — смерть, другому благополучіє й почести.
Акіла. Одно слово — єрунда!
Макар. Чудне, незрозуміле життя людське.
Входить Наташа й Михайло.
Наташа. Даша, шляпу!
Акіла. А що директор?
Михайло. Прийшов до пам’яти, повезли додому.
Даша хутко вносить шляпу. Наташа надіва перед дзеркалом.
Наташа. Пальто! (Даша хутко йде й вертається з пальтом; Наташа надіва.)
Акіла. Так я туди!
Михайло. І ми туди.
Наташа. Чого ж стоїш, Миша? Одягайся!
Михайло. Я зараз... А ви, тату, вибачайте, посидьте тут самі, ми тільки подивимося, що там з директором.
Виходить Наташа попереду, за нею Михайло.
Акіла, до Макара. — Три копійки програв у карти й так сердився, що достав параліча. (Повертається.) От, єрунда. (Вийшов.)
Тетяна, на дверях, переодягнена у свою одежу. — Куди ж це вони ? Покинули нас, а самі повтікали ?
Макар. Тікаймо й ми звідсіля мерщій у старе своє гніздо! Там гарно все — і ясно, і просто, і спокійно, як небо й земля! А тут, кругом, як бачу, одно: суєта суєт і всяческая суєта!
Завіса.
1903