Жорстокість, сучасна і середньовічна
Насамперед давайте домовимось, що, говорячи про жорстокість, ми не маємо на увазі саме спалення. Жанну спалили, як і десятки інших, менш визначних єретиків того часу. Ісус був не єдиним, а одним із тисяч тих, хто провинився і за це був розіп'ятий. Це не найжорстокіші катування, існують страшніші тілесні страждання, що вже й казати про природну передсмертну агонію у найгіршому її прояві.
Жанну спалили понад п'ятсот років тому. Триста років потому, це десь років за сто до моєї появи на світ, у моєму рідному Дубліні, на площі Стівена Гріна, спалили жінку за карбування фальшивих монет, що трактувалось як державна зрада. У своїй передмові до книги Сіднея і Беатриси Веббів "Англійські в'язниці місцевого самоврядування" я писав, що коли був уже молодим чоловіком, побував на двох концертах Рихарда Вагнера; а коли він сам був молодим чоловіком, то бачив юрбу, що поспішала на видовище колесування солдата, як одне з найбільш жахаючих смертних покарань. Я писав також, що страта шляхом повішення, втоплення і четвертування, деталі яких краще й не згадувати, стала забороненою так недавно, що й досі живуть люди, які були приречені до неї. У нас і досі лупцюють злочинців, і ми вимагаємо, щоб лупцювали більше. Навіть найстрашніші з цих покарань не наганяли на жертв стільки жалюгідності, відчаю та свідомого марнування життя, скільки наганяють сучасні в'язниці (особливо зразкові), хоча не викликають у нас такого жалю, як спалення єретиків у середні віки. Ми не можемо виправдатись навіть тим, що наші в'язниці служать розвагою, як спалення, колесування і шибениці служили у середньовіччі. Для Жанни пожиттєве ув'язнення здавалося нестерпнішим, ніж спалення живцем, тому вона й обрала друге. Добровільно прийнявши смерть, вона позбавила церкву права вирішувати за неї. Церкві слід було обмежитись вигнанням. Це було б у рамках її компетенції: Жанна відмовилась визнати авторитет церкви і прийняти її правила, тож церква могла просто сказати: "Ти не належиш до нас, йди і знайди собі або започаткуй іншу релігію, яка пасує тобі". Церква не мала права казати: "Тепер, коли ти покаялась, ми приймаємо тебе назад, але зостанешся у в'язниці до кінця днів своїх". На жаль, церква не могла припустити існування поза своїм колом живої душі, котра рятує релігію, і вона, немов у болоті, загрузла в примітивному калібанізмі[21] (за визначенням Браунінга) та спокутуванні гріхів зі страху перед Богом — через страждання і жертвоприношення. Вона не сповідувала жорстокість заради жорстокості, а жорстокість заради спасіння душі Жанни. Жанна ж гадала, що спасіння її душі — це її особиста справа і жодним чином не стосується церковнослужителів. Вживаючи цей термін з неповагою і презирством, вона демонструвала своє нехтування церковнослужителями так само радикально, як і Вольтер чи Анатоль Франс. Якби вона сказала: "Я поклоняюсь Господу, що на небесах, а не церковному братству в чорних мантіях", то не могла б висловитись ясніше.
Католицький антиклерикалізм
Я не хочу наводити на думку, що людина, настроєна проти авторитету церкви, не може бути водночас доброчесним католиком. Всі папи-реформатори були затятими прибічниками антиклерикалізму.[22] Причиною створення найбільших орденів був протест проти священиків: францисканці не терпіли зверхності священиків, домініканці — їхнього ледарства, а єзуїти — їхньої байдужості, неуцтва та недбальства. Найбільш богопослушні члени Ольстерського оранжевого товариства і Лестреської нижньої церкви (за описами містера Генрі Невінсона[23]) — все одно, що Галліон[24] у порівнянні з Макіавеллі, котрий, хоч і не протестант, та був ненависником духовенства. Багато католиків осуджують священиків як ледацюг, п'яничок, марнотратників і розпусників та вважають їх не гідними виконувати покладений на них обов'язок пасторів своїх прихожан. Проте заявляти, що спасіння людських душ священиків узагалі не обходить — це вже занадто. Тут Жанна переступила межу.
Недостатньо католицький католицизм
Отже, якщо ми визнаємо, як і повинні зробити, що спалення Жанни було помилкою, нам потрібно значно розширити межі католицизму, щоб вмістити Жанну. Церквам необхідно визнати, що жодна офіційна організація простих смертних, розумові здібності котрих так-сяк сягають середнього рівня (як показує історія, церковні служителі на більше і не претендують), не може засуджувати думку особи, обдарованість якої сягає геніальності — за рідкісним винятком, коли такою особою є папа, і при цьому тільки тоді, коли він безмежно зухвалий. Церквам і самим не завадило б навчитися смиренності, якої вони вчать інших. Апостольське наступництво не може гарантуватися і обмежуватися самим рукоположенням,[25] бо навіщо тоді помазані священнослужителі ганьбили історію, як світові негідники, так часто кидаючи язичників та вигнанців у пащу полум'я? Коли церковні служителі поводяться, ніби вони небесні святі, це призводить до страшних помилок, скоєних щодо Жанни, Бруно, Галілея та інших вільнодумців; і церква, яка виключає вільнодумців… ба ні: яка цілком переконана, що коли ідея по-справжньому вільна, то веде тільки до істини, проповідуваної церквою, — не просто не має майбутнього, але й, очевидно, сама не має віри у власні принципи і є винуватою в єресі, що теологія і наука — два різні суперечливі імпульси, які ніби перетягують громадськість кожен на свій бік.
Переді мною лежить лист від католицького священика. "У вашій п'єсі, — пише він, — я бачу яскраве висвітлення конфлікту королівської, духівницької та пророчої влади, який і занапастив Жанну. Як на мене, то не перемога однієї з них над іншою приведе нас до миру й правління святих в королівстві Господа Бога, а плідна взаємодія, яка хоч і коштуватиме напруги, та є справою благородною". Ось так, краще і сам папа не сказав би. Ми повинні прийняти таку напругу і з благородством її терпіти, не даючи собі волі вибухнути і все спалити. Це урок, який Жанна дала церкві, і ці слова священика спонукають мене визнати, що канонізація Жанни — величний католицький жест з боку римської церкви стосовно протестантської святої. Його цінність і благодійність виявляться тоді, коли цей жест зрозуміють саме так. Якщо якийсь простий священик не погодиться, я просто нагадаю йому, що церква перебуває в руках Бога, а не, як собі думають священики, Бог у руках церкви; якщо ж він такий упевнений, що знає наміри Бога, то цікаво було б його спитати, чи перед ним розходилось море, чи він опускався до самої його глибини. Відповідь Жанни була б такою самою, як слова Старого Заповіту: "Хоч Він пригнічує мене, я все одно покладаюсь на Нього, але йтиму своїм шляхом".