Такі як Магомет і Жанна, котрі одночасно втілили обидві ці риси, несподівано для себе з'ясували, що завойовник має рятувати святого, бо поразка веде до мученицької смерті. Коли спалили Жанну, ніхто й пальцем не ворухнув, аби врятувати її. Соратники, яких вона привела до перемоги, вороги, яких вона розбила вщент, французький король, якого вона коронувала, англійський король, корону якого вона скинула в Луару — всі були однаково раді її здихатися.
Винною чи ні була Жанна
Оскільки в різні часи випливали різні свідчення стосовно об'єктивності суду над Жанною, то аби докопатися до істини, винною вона була чи ні, необхідно знову підняти це питання. Після сумлінного та скрупульозного розгляду справи тодішній суд виніс вирок проти неї, хоч двадцять п'ять років потому його і скасували — це було необхідно для визнання коронації Карла VII законною. Найбільш вражає те, що за одностайним рішенням наступних поколінь вирок було винесено проти самих суддів Жанни (хоч їх справу розглядали не так скрупульозно), а її піднесено до святих. Незважаючи ні на що, на процесі реабілітації 1456 року, яким би корумпованим він не був, випливло достатньо свідчень, аби довести, що Жанна не була простою грубіянкою, ані повією, ні чаклункою, ні блюзніркою, ні більшою ідолопоклонницею, ніж сам папа, а навпаки — була людиною виняткової добропорядності з усіх боків (окрім служіння у війську, носіння чоловічого одягу і зухвальства), незайманою дівчиною, з доброю вдачею, благочестивою та смиренною (її можна порівняти з проскуркою, вимоченою у вині, яке було мов питна вода для "аскетичної" Франції), і хоч вона була справжнім солдатом, та ніколи не дозволяла непристойної мови чи аморальної поведінки. Жанна пішла на вогнище чистою і невинною, а єдиним її недоліком була безмежна зухвалість, чи, як тоді називали, "величність", що й привела до такого фіналу. Не варто марнувати час на доведення, що в заключних сценах першої частини єлизаветинської хроніки Генріха IV (яку нібито переписав Шекспір) шовіністичні погляди Жанни — просто грубий наклеп на неї. Її настільки очистили від раніше вилитого бруду, що сучасному письменнику вже й не залишилось чого домивати. Найважче ж позбутися бруду, яким обілляли її суддів, та "відбілювання", яке спотворило її до невпізнання. Якщо шовінізм завдав їй багато шкоди, то єретизм (в даному випадку протестантство) наслідком її спалення переміг римо-католицьку церкву та Інквізицію. Найпростіший спосіб вділити цим інституціям роль негідників у мелодрамі — зробити Діву головною героїнею. Така мелодрама може одразу вважатись макулатурою. Церква та Інквізиція судили Жанну куди справедливіше, ніж нині державні суди з'ясовують справи зі злочинцями такого штибу як вона, і їхнє рішення було ухвалене у строгій відповідності до закону. До того ж вона ніколи й не була героїнею мелодрами, тобто вродливою, по вуха закоханою дівчиною, яка мов плющ обвивала такого ж привабливого героя; вона була генієм і святою — персонажем настільки протилежним мелодраматичній героїні, наскільки це можливо.
А зараз давайте чітко визначимося з поняттями. Геній — це особа, яка на крок попереду від інших у баченні та розумінні світу, система цінностей якої сильно відрізняється від інших і яка має достатньо енергії, щоб змінити ситуацію на сприятливу для втілення своїх специфічних талантів. Святий — це особа, яка завдяки добрим і геройським вчинкам, а також спілкуванню з силами, що за класифікацією церкви належать до розряду надприродних, має право бути канонізованою. Для історика-антифемініста, хто не вірить у геній жінки в традиційно чоловічих сферах життя, Жанна не являла б жодного інтересу, оскільки її геній був спрямований на практичні розрахунки в політиці та військовій справі. Справжньому раціоналісту, який заперечує існування святих і переконаний, що нові ідеї з'являються виключно в результаті логічного обґрунтування, Жанна мало б чим сподобалась. Її ідеальний біограф не повинен бути забобонним чи упередженим, він повинен розуміти епоху середньовіччя, римо-католицьку церкву та священну Римську імперію набагато глибше, ніж наші ліберальні історики, а також розглядати жінку як людину жіночої статі, а не як таку собі тварину з певними симпатичними та відштовхуючими рисами.
Краса Жанни
Грубо кажучи, будь-яка книжка про Жанну, що починається з її опису як красуні, може одразу вважатися любовним романом. У селі, суді чи таборі жоден із товаришів Жанни, хоч як би не пнувся зі шкури, щоб висловити своє захоплення, ніколи не назвав її вродливою. Всі чоловіки, пригадуючи її вигляд, з найглибшим співчуттям стверджували, що вона була настільки сексуально непривабливою, що аж важко повірити, враховуючи її молодість, а також те, що вона не була ні бридкою, ні кульгавою, не мала жодних фізичних вад, не викликала антипатії як особистість. Правда, вочевидь, полягає в тому, що, як і більшість сильних, незламних жінок, чоловіки її сприймали як особу нейтральної статі, тому що занадто сильно боялися, аби закохатися. Та Жанна не була такою вже нейтральною: склавши обітницю зберегти незайманість, якої не порушила до самої смерті, вона, однак, не виключала для себе можливості одруження. От тільки шлюб, з попередньо необхідним пошуком, полюванням та приборканням чоловіка, був не її ділом, вона мала багато інших — важливіших. Формула Байрона "Кохання в чоловічому житті — окрема річ, для жінки — суть буття" має такий самий стосунок до Жанни, як і до Джорджа Вашингтона чи будь-якого іншого героя-трударя чоловічої статі. Якби вона жила в наші часи, її б малювали на поштових картках в образі генерала, а не гурії. Що б там не казали, є одна підстава, на основі якої можна здогадуватись, що Жанна мала дивовижне обличчя. Один орлеанський скульптор її часу вирізьбив статую молодої дівчини в шоломі, з неповторним обличчям, яке хоч і є справжнім портретом, а не витвором художньої уяви, та має дуже незвичайні риси, як на реальну жінку. Припускають, що саме Жанна, хоч і без власного відома, стала натурницею для цього скульптора. Доказів, звичайно, немає, та неординарний погляд її очей спонукає до думки: "Якщо ця жінка не Жанна, то хто ж?" — і служить мені доказом у суперечках з тими, хто не погоджується. І це — прекрасне обличчя, хоч і зовсім не примітне для прихильника романтичної краси.