Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.
До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоплотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував?
Хто ж це міг бути?
Якийсь казковий чарівник?
Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.
Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного й дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі "120 хвилин" я сам чув про випадок з німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез… А Бермудський трикутник! А отой "полтергейст", про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.
Може, якийсь учений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.
В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спиною не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.
Думав я, думав і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського — погано, чи що? Мати джинси "Левіс", кросівки "Адидас", японський годинничок, найкращий плеєр — це ж здорово!
Як це все буде, я собі не уявляв, — чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, — хтозна. Але дуже мені вже закортіло. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь.
"Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш…" А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані… Ну, що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.
Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то…
І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлися трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу одинадцятикласник Валера Лобуренко, Вася Таратута з шостого "А", семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу й кажу вголос, але тихо:
— Згоден!
Аж чую за спиною:
— Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!
Той самий голос.
Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз — лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь — внизу на ногах уже не мої черевики місцевої взуттєвої фабрики, а кросівки адидасівські. І джинси фірмові. І годинник японський на руці. І плеєр на шиї.
Аж подих перехопило. Оце так! Тю! І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.
Вискочив я з туалету. Бачу — ти біля вікна стоїш.
Помітив мене, скривився презирливо й очі одвів. "Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!" І пішов собі.
Вийшов зі школи. Дивлюсь — стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.
Підходжу.
— Що, — кажу, — чекаєш когось?
— Та ні… просто так… А ти, Вітасику, у який бік? — і очима тільки стрель кокетливо.
— Отуди! — показую.
— О! І мені туди!
Мене аж у жар кинуло.
"Ах ти! — думаю. — Для тебе не людина важлива, а джинси, кросівки і плеєр!"
Але хоч і подумав так, тільки все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.
— Погода, — кажу, — гарна.
— Ага, — каже, — тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?
— Люблю, — кажу, — і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.
— Хи-хи! — засміялася вона. — А ти дотепний.
І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.
Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг — у руці десятка червоненька. Ух ти!
І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.
— Слухай, — кажу, — а давай у кіно підемо.
Вона аж спинилася від несподіванки.
— Що? — і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!
В "Україні", кажу, іде… (Сказав, а що іде, не знаю)… щось по-трясне, кажуть…
Вона почервоніла, очі опустила і каже:
— Тільки мені спершу додому треба… пообідати… бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце…
— Ну, гаразд, — кажу, — і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді…
— Ага, — каже, — давай.
— То о четвертій біля "України". Гаразд? — кажу, а в самого в душі концерт "Океану Ельзи" ("Якби тоді сказала ти мені стати твоїм човном…"), аж гопки скакати хочеться.
— Добре, — каже і знову очима на мене тільки стрель.
— Слухай, — кажу я, — а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?
— Я-а?! — витріщилася вона на мене. — Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.
— Ех, ви! — кажу. — Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки. — Постараюсь, — сказала вона й побігла, сумкою розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.
Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув — і… завмер, закам'янів, дихнути не можу…
З дзеркала на мене дивився… Вітасик Граціанський. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився — і він…
Відображення!
— Гарний-гарний! Проходь! — штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.
А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.
І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросівки, годинник, плеєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова… Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідомість, відчуття… Але хто ж те бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося — факт!
Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?.. Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну, чого боятися? Це ж усього натри дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!