Пролунав оглушливий гуркіт, але гармата витримала; колоністи кинулися до вікна й побачили, як ядро, зрізавши верхівку скелі на мисі Щелепи миль за п'ять від Гранітного палацу, шубовснуло в Акулячу затоку. [401]
— Ну, пане Сайресе, — вигукнув Пенкроф, чиї могутні крики < слава", певне, не поступалися гучністю перед гарматними пострілами, — що ви скажете тепер про нашу батарею? Хай до Гранітного палацу з'являються хоча б і всі пірати Тихого океану! Жоден із них не висадиться на острів без нашого дозволу!
— Ой, Пенкрофе, — відповів інженер, — повірте мені: краще б нам не довелося випробовувати нашу батарею в ділі!
— До речі, — раптом згадав моряк, — як ми поведемося із тими шістьма мерзотниками, котрі досі блукають островом? Невже ми їм дозволимо тинятись нашими полями, лісами й долинами? Всі ті пірати — справжні ягуари, і, я вважаю, до них треба ставитись так само, як до ягуарів! Як ви, Айртоне, гадаєте? — запитав моряк, обертаючись до товариша.
Айртон відповів не зразу, і Сайресові Сміту стало шкода, що Пенкроф трохи по-дурному поставив йому це питання. Він навіть схвилювався, почувши, як Айртон знічено сказав:
— Я був таким самим ягуаром, пане Пенкрофе, і не мені про це судити.
І по цих словах Айртон повільно вийшов із кімнати.
Пенкрофові дійшло.
— Який же я непроторенний дурень! Бідний Айртон! Але я тільки хотів почути його думку — він має право висловитись, як і кожен із нас!..
— Атож, — озвався Гедеон Спілет. — Однак його відмова взяти участь в обговоренні такого питання робить йому честь. Ми не повинні нагадувати Айртону про його прикре минуле.
— Слухаюсь, пане Спілете, — відповів моряк. — Більше маху я не дам! Краще проковтну язика, ніж завдам прикрощів Айртону! Однак повернімося до піратів. Як на мене, та сволота не має права на найменше співчуття, і ми повинні якнайшвидше очистити від них острів.
— Ви так вважаєте, Пенкрофе? — запитав інженер.
— Тільки так!
— І ви так само вважаєте, що всіх їх треба знищити, не чекаючи, поки вони самі почнуть ворожі дії?
— А хіба мало того, що вони вже накоїли? — не розуміючи вагань Сайреса Сміта, запитав Пенкроф.
— Але ж вони могли змінитися на краще, — заперечив інженер. — Вони могли навіть покаятись... [402]
— Вони?.. Покаятись?.. — моряк тільки здвигнув плечима.
— Пенкрофе, згадай Айртона! — сказав Герберт, беручи за руку моряка. — Він знову став чесною людиною!
Пенкроф по черзі подивився на друзів. Йому й на думку не спадало, що так сприймуть його слова. Його пряма натура не могла змиритися із тим, що можна церемонитися з бандитами, які висадились на острів, вступати в переговори із поплічниками Боба Гарвея, каторжанами і вбивцями з екіпажу брига "Швидкий; він вважав їх гіршими за диких звірів і, не задумуючись, без найменших докорів сумління винищив би їх до ноги.
— Ти дивися! — сказав він. — Всі наче змовилися проти мене! Ви хочете великодушничати з отими хижаками? Хай буде по-вашому! Тільки, цур, потім не кайтеся!
— Нам, Пенкрофе, не загрожує небезпека, якщо ми будемо пильні, — промовив Герберт.
— Гм! — буркнув журналіст, що досі не брав участі в суперечці. — їх шестеро, і вони добре озброєні. Досить кожному з них убити із засідки лише по одному з нас, і незабаром вони стануть хазяями в колонії!
— Чому ж то вони досі не робили замахів на нас? — заперечив Герберт. — Може, вони й не думають про це? Крім того, нас тут також шестеро.
— Хай буде no-вапюму! — сказав Пенкроф, якого не переконали ніякі докази. — Нехай ті зухи й далі плетуть свої обору дай! Не заважаймо їм і викиньмо їх із голова!
— Годі, Пенкрофе, не прикидайся таким лютим! — сказав Наб. — Якби один з отих бідолах опинився на відстані рушничного пострілу, ти й не подумав би стріляти в нього...
— Набе, я пристрелив би його, як скаженого пса! — холодно відповів Пенкроф.
— Пенкрофе, — мовив тоді інженер, — ви не раз казали, що уважно ставитесь до моїх порад. Чи не погодилися б ви і цього разу довіритись мені?
— Пане Сміте, я зроблю так, як ви захочете, — сказав моряк, нітрохи не змінивши своєї думки.
— Тоді зачекаймо, поки вони перші нападуть на нас.
Так і вирішили, хоч Пенкроф і далі перекопував, що нічого доброго з того не вийде. Колоністи домовилися бути весь час насторожі, але першими піратів не чіпати. Зрештою, острів був великий і родючий. Якщо у їхніх душах уціліла хоч тінь порядності, можливо, бідолахи ще виправляться. Самі умови їхнього життя повинні були наштовхнути їх на думку про необхідність почати нове життя. Хай там як, [403] а хоча б із міркувань людяності потрібно було почекати. Щоправда, колоністи не могли вже так безпечно, як раніше, ходити островом. Раніше, виходячи за межі свого житла, вони мали стерегтися тільки зустрічі з дикими звірами, а тепер на острові ховалися розбійники, за кожним деревом на колоністів міг чатувати один із шести піратів, можливо, небезпечніших від хижаків. Становище і справді стало небезпечним, і не такі хоробрі, як колоністи, люди геть утратили б спокій.
Та байдуже! Поки що в суперечці з Пенкрофом більшість колоністів мала рацію. А як буде далі — покаже час.
РОЗДІЛ VI
План експедиції. Айртон повертається до загону для худоби. — Похід до порту Повітряної Кулі.— Пенкрофові зауваження на борту "Бе-надвентура". — Телеграма, надіслана в загін для худоби.— Айртон не відповідає.— Від'їзд на другий день.— Чому не діяв телеграф.— Постріл.
Тепер найбільший клопіт колоністів полягав у тому, щоб підготуватися до раніше запланованої експедиції, аби обстежити весь острів. Вони мали за мету перш за все розшукати таємничого заступника, в існуванні якого ніхто вже не сумнівався, і водночас дізнатися, що сталося з піратами, де вони оселилися, як живуть і наскільки вони небезпечні для колонії.
Сайресові Сміту хотілося негайно вирушити в дорогу, але експедиція мала тривати кілька днів, і тому не вадило прихопити, крім достатніх припасів їжі, ще й кухонного начиння та пристосування для майбутніх куренів або наметів на стоянках. Та на той час один з онагрів поранив ногу і якийсь час не міг ходити в упряжі; необхідно було дати йому кілька днів спочити, й колоністи вирішили відкласти свій від'їзд на тиждень, тобто до 20 листопада. Листопад у тих широтах відповідає травню в Північній півкулі. Навколо буяла весна. Сонце наближалося до тропіка Козерога, і дні дедалі довшали. Отож час для експедиції було вибрано дуже вдало; якщо вона не досягне бажаної мети, то скільки можна буде зробити нових відкриттів, виявити природних багатств: адже, за задумом Сайреса Сміта, належало дослідити дрімучі ліси Далекого Заходу аж до краю півострова Звивистого. [404]