"Який це ангел!" — подумав д'Артез.
— Зрештою, я ніколи не почувала неприязні до герцогині д'Юксель за те, що вона більше любила де-Мофріньєза, ніж бідну Діану. Мати дуже мало бачила мене, вона мене забувала, але вона погано поводилася у відношенні до мене, як жінка до жінки, так що погане в ставленні жінки до жінки ставало жахливим у ставленні матері до дочки. Матері, які провадять життя, подібне до життя герцогині д'Юксель, держать своїх дочок далі від себе, і я почала виїжджати в світ за два тижні до мого весілля. Уявляєте собі моє невідання? Я не знала нічого, я була нездатна розгадати таємницю цього шлюбу. Я мала прекрасні достатки: шістдесят тисяч ліврів щорічного доходу з лісів, які революція забула продати в Ніверне, або не змогла продати, там же чудовий замок д'Анзі; де-Мофріньєз був обтяжений боргами. Якщо згодом я дістала уявлення про те, що значить мати борги, то тоді я надто мало знала життя, щоб здогадуватися про це. Заощадження, зроблені за рахунок моїх доходів, послужили для впорядкування справ мого чоловіка. Де-Мофріньєзу було тридцять вісім років, коли я вийшла за нього, але ці роки були, як роки війни для військових,— їх треба рахувати вдвоє: о, йому було понад усі шістдесят шість! В свої сорок років моя мати ще хотіла жити, і я опинилася між ревнощів з двох боків. Яке було моє життя протягом десяти років!.. Ах! коли б знали, що довелось вистраждати цій бідній маленькій жінці, так запідозреній! Бути під наглядом матері, яка ревнує свою дочку! Боже!.. Ви, автори драм, ви ніколи не вигадаєте такої чорної драми, такої жорстокої, як оця. Звичайно, наскільки я розуміюсь на літературі, драма є послідовний розвиток дій, розмов, рухів, які прямують до катастрофи. Але та драма, про яку я вам розповідаю,— найжахливіша катастрофа в дії! Це — лавина, звалена на вас уранці, яка знову звалюється ввечері і яка знову звалюватиметься завтра. Мене проймає мороз в цю хвилину, коли я розповідаю вам про це і освітлюю перед вами те безвихідне провалля, холодне й темне,. в якому я жила. Коли вже треба все вам сказати, то й народження моєї бідної дитини, яка, до речі, вся — вилита я... ви, певне, були вражені її схожістю зі мною? — моє волосся, мої очі, мій овал лиця, мій рот, моя усмішка, моє підборіддя, мої зуби... Так-от, її народження — випадок або результат угоди між моєю матір'ю і моїм чоловіком. Я довго лишалася молодою дівчиною після шлюбу, неначе покинутою на другий день по весіллі, матір'ю, не бувши жінкою. Герцогині було вигідно подовжувати моє невідання, а для досягнення цієї мети мати має супроти дочки страшенні переваги. Я, бідна дівчинка, вихована в монастирі, як містична троянда, нічого не відаючи про шлюбне життя, розвинувшись дуже пізно, вважала себе дуже щасливою: я тішилась доброю згодою і гармонією моєї сім'ї. В решті решт мене зовсім відвернули від думок про чоловіка, який мені майже не подобався і сам не намагався виказати свою приязнь, перші радощі материнства: вони були тим більш живі, що я не підозрівала про інші. Мені протуркали вуха, що мати повинна бути на висоті свого покликання! І, крім того, молодій дівчині взагалі подобається гратися в маму. В такі літа, як мої тодішні, дитина заступає ляльку. Я так пишалася моєю прекрасною квіткою, бо Жорж був прекрасний... просто чудо! Як думати про світ, коли маєш щастя годувати й пестити маленького ангела! Я дуже люблю дітей, коли вони зовсім малятка, біленькі й рожеві. Я бачила тільки свого сина, я жила своїм сином, я не дозволяла няньці одягати його, роздягати, міняти пелюшки. Ці турботи, такі нудні для матерів, які мають купу дітей, були тільки втіхою для мене. Та як я не була все-таки зовсім дурна, то через три або чотири роки, хоч як намагалися зав'язати мені очі, світло, в решті решт, осяяло їх. Чи бачили ви мене пробудженою, чотири роки по тому, в 1819 році? "Два брати-вороги"31— не трагедія, а солоденька водичка в порівнянні з трагедією матері й дочки, в тому становищі, в яке були поставлені тоді герцогиня і я. Я почала тоді зухвало ставитися до них — моєї матері і чоловіка,— одверто фліртуючи; про це заговорили в світі... бозна-як! Ви розумієте, мій друже, що чоловіки, з якими я була запідозрена в легковажних стосунках, мали для мене ціну кинджала, яким користуються, щоб поражати ворога. Захоплена помстою, я не відчувала тих ран, що заподіювала самій собі. Невинна, як дитина, я набула слави жінки зіпсованої, найпаскуднішої в світі, а я не знала нічого. Світ безглуздий, сліпий, нетямущий. Він прозирає тільки ті таємниці, які його забавляють, дають поживок його лихослів'ю; що ж до речей справді великих, благородних, він заплющує очі, щоб їх не бачити. Мені здається, що в ту пору мої очі, мої вихватки обуреної невинності, мої гордовиті рухи могли б стати скарбом для великих художників. Спалахи мого гніву, вибухи мого презирства мусили б освітлювати бали. Марно втрачена поезія! Тільки з обурення, що охоплює нас в двадцять років, творяться високі поеми! Пізніше вже нема обурення: стомлюються, не дивуються розпусті, в'януть, стають обачними. О, я поводилася славно! Я зіграла роль найдурнішої особи в світі: прийняла на себе всі тяготи злочину, не маючи його солодких плодів. Мені так подобалося компрометувати себе! Ах, я пускалася на вихватки, гідні дитини. Я подалась в Італію з одним молодим вітрогоном, якого кинула там, коли він почав мову про кохання; та коли я дізналася, що він скомпрометував себе заради мене (він учинив підлог, щоб дістати гроші!), я поспішила його врятувати. Моя мати і чоловік, які знали таємницю всіх цих вчинків, тримали мене в шорах, як жінку-марнотратницю. Та на цей раз я звернулася до короля. Людовік XVIII, ця людина без серця, був зворушений: він дав мені сто тисяч франків із своєї шкатулки. Маркіз д'Егріньйон, цей юнак, якого ви, може, зустрічали в світі, і який, в решті решт, дуже вигідно одружився, був урятований з безодні, в яку звалився через мене. Ця пригода, спричинена моєю легковажністю, змусила мене задуматися. Я зрозуміла, що сама ж була першою жертвою своєї помсти. Моя мати, чоловік, свекор мали за собою світ, що був на їх боці; вони вдавали, що потурають моїм безумствам. Моя мати, добре знаючи, що я надто горда, надто велична, надто д'Юксель, щоб повестися паскудно, жахнулася тоді тим лихом, якого мені заподіяла. Їй було п'ятдесят два роки, вона покинула Париж і поїхала жити в Юксель. Вона розкаюється тепер у своїх провинах і спокутує їх надзвичайною побожністю і безмежною прив'язаністю до мене. Але в 1823 році вона залишила мене саму і віч-на-віч з де-Мофріньєзом. О, мій друже! Ви, чоловік іншого складу, ви не можете знати, що таке старий гульвіса, розбещений колишніми успіхами. Що то за життя в домі чоловіка, звиклого до захоплень з боку світських жінок, який не знаходить у себе вдома ні фіміаму, ні кадильниці, мертвий для всього і саме через це ревнивий! Я хотіла, коли де-Мофріньєз уже цілком належав мені, я хотіла тоді бути доброю дружиною, але я наразилася на всі нерівності засмученого розуму, на всі фантазії безсилля, на дитинну пустотливість, на всю суєтність самовдоволення, на людину, що стала, в решті решт, найнуднішою елегією світу. Він поводився зі мною, як з маленькою дівчинкою, йому подобалось принижувати моє самолюбство з усякого приводу, розчавлювати мене під ударами свого досвіду, доказувати мені, що я нічого не знаю. Він ображав мене на кожному кроці. В решті решт, він зробив усе, щоб змусити мене відчути огиду до нього і дати мені право зрадити його, але моє серце і бажання чинити добро вводили мене в оману протягом трьох або чотирьох років. Та чи знаєте ви ті мерзенні слова, що змусили мене наробити інших безумств? Чи додумаєтесь коли-небудь до жаху світських наклепів? — "Герцогиня де-Мофріньєз повернулась до свого чоловіка",— заговорили про мене.— "Ба! це з зіпсованості: адже це перемога — оживляти мертвих; їй більше нічого не лишилось робити",— відповіла моя краща подруга, родичка, у якої я мала щастя зустрітися з вами.