Зоя. Не кожен.
Валера. Це точно.
Зоя. А ви?
Іван Васильович. Хвалитися не люблю. Але… колись виходило. Друзі навіть казали, що в мене якийсь особливий нюх на таємниці. І вміння відгадувати загадки. Один приятель юрист запевняв навіть, що я міг би бути блискучим криміналістом, слідчим. Хто його зна… Але справді… Загубить, наприклад, хтось що-небудь. Шукають гуртом, шукають, не можуть знайти. А я оком кину і… Деякі вразливі дами вважають це навіть містикою. Та справа, мабуть, у загостреній спостережливості, поєднаній з інтуїцією. Є така штука підсвідома, психологами до кінци не вивчена. Але це вже я хвалитися почав.
Зоя. Цікаво.
Валера. Цікаво.
Іван Васильович. Не вірите?
Зоя. Просто я таких людей не зустрічала.
Валера. І я теж.
Іван Васильович. Навіть зараз можемо перевірити. Хочете?
Валера. Як це?
Іван Васильович. А отак. Я чомусь певен, що в цьому будинку (показує на зелений 'будиночок) хтось є. Причому не просто є, а ховається.
Валера. Ховається? Ви серйозно?
Іван Васильович. Цілком.
Валера. Ану! Цікаво! (Кидається до зеленого будиночка.)
Зоя (намагається затримати, хапає його). Не треба!
Валера. Як?!
Зоя. Це… це негарно — зазирати до чужих вікон.
Валера. Та ти що?! Може, там якісь злодії, злочниці! (Виривається, підбігає до зеленого будиночка, підскакує до вікна, зазирає.) О! Справді є! Двоє хлопців. Сидять на підлозі. Закусують. Ти диви!
Зоя. От! Ну чого ти… Який же ти!..
Із зеленого будиночка виходить Толя.
Толя. Що таке?.. Здрастуйте.
Зоя (приклавши руку до грудей, тихо). Чесне слово.
Валера. Просто ми тут…
Іван Васильович. Пробач, сусіде, це я винен. Подумав, що хтось ховається. А ти ж тутешній, правда?
Толя. Правда.
Іван Васильович. Авжеж. Я тебе пам’ятаю. Бачив, як приїздив на оглядини.
Валера. А чого ж ви на підлозі їли, а не за столом? Наче й справді ховалися.
Толя. Ховалися. Справді.
Валера. Що? Чого?
Толя. То… то мій родич. Брат… троюрідний. З дому втік. У нього… батько п’яниця.
Іван Васильович. А-а… То біда. Співчуваю. Бідний хлопець. Приєднуйтесь, брати, до нас. А? Картопля вже, здається, зварилася.
Толя. Та ні, ні. Ми вже…
Іван Васильович. Не ображай, голубе. Гріх. Як тебе звати?
Толя. Толя.
Іван Васильович. А мене Іван Васильович. Я, Толю, вхідчини хочу відзначити. Випивка, правда, безалкогольна. Пепсі, кока. У дусі часу. А от закуска, по-моєму, непогана. І не бійтеся ви! Я втікачів не переслідую. Я сам, може, втікач.
Зоя. І у нас дещо є. Я зараз! (Біжить у синій будиночок.)
Іван Васильович (Толі). Клич свого брата. Біля вогню тепліше. Давай! Давай! Не соромся! В темпі!
Толя (обернувшись, усередину будиночка). Чебурашко, виходь! Виходь, не бійся! Це порядні люди.
Майже одночасно з синього будиночка вискакує Зоя із сумкою в руці, а з зеленого з'являється Чебурашка, тримаючи у руках транзистор, з якого враз гучно лунає бравурний марш.
Іван Васильович. Ну, брат, у тебе вихід, як в опері "Аїда".
Всі сміються.
Зоя. Здоров, Чебурашко!
Чебурашка. Привіт!
Іван Васильович. Ану покажи, що це в тебе за інструмент такий горластий. Та не бійся, не зламаю. (Бере в Чебурашки транзистор.) "Меридіан". О! Та ще й з гравіровкою. Можна?
Чебурашка (знизує плечима). Читайте.
Іван Васильович (читає). "Переможцю музичного конкурсу Валі Кондратюку. Слухай, Чебурашко, увесь світ і не забувай, що у цьому світі є наша сім’я, де тебе люблять і бажають тобі щастя й добра". Так це приз! Молодець!
Чебурашка (махає рукою). Та! Подумаєш!
Іван Васильович. Але чого так непедагогічно — "Чебурашка"?
Чебурашка. А я сам попросив. Щоб не подумали, що крадене. Про те, що я Валя, ніхто не знає. А що Чебурашка — всі.
Іван Васильович (повертає Чебурашці транзистор). Гарна машина. У мене теж є. Щоправда, не приз. Подарунок, без гравіровки. (Дістає з кишені маленький приймач, схожий на довгастий саф’яновий гаманець з шкіряною петлею для руки.)
Валера. Ух ти! "Панасонік". Я такого маленького ще й не бачив.
Іван Васильович. Дев’ять діапазонів. Починаючи з тринадцяти метрів.
Чебурашка. Можна?
Іван Васильович. Будь ласка.
Чебурашка (обережно бере приймач, зачудовано). Сила! (Крутить, слухає.)
Іван Васильович. А ти, я бачу, фанат.
Чебурашка. А що ж!
Іван Васильович. Я, грішним ділом… теж. Від усієї цієї апаратури японської просто в захваті.
Валера. Та що там казати. Клас!
Чебурашка. О! (Нашукав потрібну музику.) Ча-ча-ча! (Починає танцювати брейк. старанно, хоча й не досить вміло.)
Зоя. Ти диви!
Толя. Молоток!
Валера (зверхньо). Та не так!.. Переможець! Дивись! О! О! О!.. (Танцює.)
Зоя. Валера!
Валера. А що?
Чебурашка. Ну, звичайно, у тебе краще… Я ж не чарівник. Я тільки вчуся.
Зоя. Ех, Валера! Не можеш ти, щоб… От уже!
Іван Васильович. Мудрий у тебе батя.
Валера. А що?.. Я тільки хотів показати…
Зоя. Показав! Показав!
Валера. Та ну тебе, Заєць!
Іван Васильович. У мене там у машині ще "Шарп" є. (Валері.) Ти ж бачив. Потім записи послухаємо. Майкл Джексон. Хуліо Іглесіас. Люблю слухати, коли веду машину.
Зоя. О!
Чебурашка. Сто п’ятдесят років прожити хоче.
Іван Васильович. Хто?
Чебурашка. Джексон. У барокамері спить. У мінералці купається.
Іван Васильович. А ти звідки знаєш?
Чебурашка. Чувак один з дев’ятого говорив.
Валера. Точно. Таки переможець. Недарма.
Чебурашка. І нащо стільки жити? Навіть п’ятдесят багато, по-моєму.
Іван Васильович. Ну-у… вибач.
Чебурашка. А вам що — вже п’ятдесят? Вибачте. Я про себе. Інші нехай живуть. Хто хоче.
Іван Васильович. Вперше бачу такого юного песиміста. Життя — прекрасна річ!
Чебурашка. У кого вуха нормальні… Джек— сон, кажуть, пластичну операцію собі зробив. Шкіру пересадив. З чорного став білнм. І губи удвічі зменшив… Цікаво, а вуха взагалі можна?..
Зоя. Та що ти на свої вуха! Нормальні вуха. Навіть симпатичні.
Чебурашка. Давай махонемось! А? Подивився б я на тебе з моїми вухами. Ха-ха!
Зоя. З мене вистачить мого носа.
Іван Васильович. А ти мені подобаєшся, втікачу. З характером. Я теж колись тікав. Ще до війни. З дитсадка— Не знаю, як тепер. А тодішній дитсадок здавався мені тюрмою, казармою. Запаху карболки досі не переношу. Може, все це тому, що у нас по сусідству дитбудинок був, приют, як тоді називали. Мов зараз бачу тих малих арештантів. У всіх якісь однакові згаслі очі.