Але день народження у Віті взимку, а зараз було літо.
Вітя одразу все згадав і кинувся на балкон.
На нижньому балконі її не було. Але з відчинених дверей, із кімнати чувся її голос.
У Віті радісно залоскотало під горлом.
Бабуся Світлана була трохи здивована, чого це Вітя з самого ранку товчеться на балконі.
Але вона була мудра жінка. Вона вміла нічого не питати й нічого не казати тоді, коли нічого питати й нічого казати не треба.
Так почалося те, що цілий місяць наповнювало Вітине серце радістю. Радістю й чеканням, яке теж було радістю. Вітя ніколи не думав, що чекати, поки з'явиться на нижньому балконі голубе платтячко у синій горошок, знайоме кругленьке личко з гривкою, з виткими кучерями на скронях, з маленькими бірюзовими сережками у вушках, — така радість.
Він уже знав, що дівчинку звуть Кіра, що вона дочка Георгія Вадимовича, але раніше чомусь із ним не жила, а тепер живе. Чому це так, він утямити сам не міг. А говорити про це з бабусею Світланою не наважувався.
Кіра чогось у двір не виходила. Чи то соромилася, чи то просто не хотіла — хтозна.
Кілька разів Вітя чув, як Георгій Вадимович та й Олександра Іванівна говорили їй: "Піди погуляй", "Вийди у двір". Але вона завжди вперто відповідала: "Не хочу".
З дому вона виходила тільки у справах: в крамницю, на пошту абощо.
Вона була, мабуть, на рік старша за Вітю і всюди ходила сама.
Коли Віті здавалося, що вона збирається вийти, він хапав щітку, крем для взуття й біг на сходи чистити черевики.
Він чистив і без того лискучі черевики й наспівував при цьому якусь пісеньку. Зовсім як сусід Володя.
У мріях йому уявлялося, як він стоїть на драбині й ремонтує електрику, а Кіра тримає його знизу обома руками за ногу…
У дійсності він із нею не був знайомий.
Хоча одного разу він привітався з нею.
Вона, мабуть, давно помітила, як він стежить за нею зі свого балкона. Але вдавала, ніби не помічає. Крутилася, наспівувала, поливала квіти, читала або, дуже спритно перебираючи пальцями, плела на спицях шапочки. Сплете, поміряє, розпустить і знову плете.
Проте Вітя помічав, що вона раз у раз зиркала в його бік із-під вій, нищечком, так, щоб він не вгледів. Та Вітя це помічав, і йому було радісно.
І от одного дня він пішов по хліб. Він сам зголосився, і бабуся Світлана не заперечувала. Хлопець уже перейшов у другий клас, йому треба було звикати до самостійності. Хоча бабуся Світлана завжди хвилювалась і не могла дочекатися, коли він прийде.
Вітя купив хліба і вже піднімався сходами. Аж раптом на третьому поверсі хряснули двері, вибігла Кіра й пострибала вниз, перескакуючи через два східчики.
Вони зустрілися на прольоті між другим і третім поверхами.
Вітя розгублено став, притулившись до стіни. Кіра теж спинилася, тримаючись за поручні.
Якусь мить вони стояли, дивлячись у вічі одне одному.
Потім Вітя набрав повітря й тихо пролепетав:
— З… здрастуйте…
Вона наче перелякалась, теж набрала повітря і так само тихо мовила:
— Здрастуйте.
Потім густо-густо почервоніла, приснула і подріботіла, не озираючись, униз.
А він озирнувся, теж приснув і, перестрибуючи через дві сходинки, погнав нагору. Серце у нього тріпотіло в грудях, як пташка:
"Ну от! От і все! От і познайомилися! Як просто й гарно вийшло…"
Дома він поклав хліб у кухні й побіг на балкон. Хоча її, звичайно, на нижньому балконі бути не могло — вона ж тільки-но пішла з дому.
На нижньому балконі, спершись ліктями на поручні, стояли з сигаретами в руках Георгій Вадимович і Олександра Іванівна.
— Георгій, ти мені пробач, але, по-моєму, ми чинимо дурницю, — пихкаючи димом, казала Олександра Іванівна.
— Яку, Шурочко? — запобігливо спитав Георгій Вадимович.
— Не вдавай, що ти нічого не розумієш. Противно! — Олександра Іванівна роздратовано смикнула щокою.
— Я справді не розумію, про що ти? — знизав він плечима.
— Ти що, не бачиш, як вона звикла до тебе за цей місяць…
— Ну й що? Це ж моя донька!
— А ти подумав, як їй буде потім!.. Ти про неї подумав? По-моєму, це безжалісно… А втім, ти завжди був егоїстом…
— Але, Шурочко…
— Що — "Шурочко"?..
— Мені здається, ти перебільшуєш.
— Нічого я не перебільшую… Твоя колишня дуже розумна… Сама поїхала на місяць у санаторій, а…
— Але ж вона хвора. Поїхала лікуватися.
— Її ти жалієш. А мене…
— Шурочко!
— А може, вона це навмисно… Хоче через дитину вплинути на тебе…
— Та ти що?! Як ти можеш… Ти ж знаєш… Я ж… Шурочко!
— Коротше — це було вперше і востаннє. Ти не думай. Я нічого не маю проти твоєї дочки. Вона якраз непогана дівчинка. Але саме тому, що я зичу їй добра, я не хочу, щоб…
— Ну, добре-добре… Може, ти й права… Не будемо… Завтра вже повертається Наталка… Я одвезу Кіру… А там побачимо… Ну, не сердься, Шурочко, не сердься… Тобі це так не личить. Ну, усміхнись.
Георгій Вадимович пригорнув Олександру Іванівну за плечі та цмокнув у щоку.
— Облиш. Люди дивляться… — Олександра Іванівна загасила сигарету об бильця, кинула в ящик із квітами й пішла в кімнату. Георгій Вадимович за нею.
Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом.
Більше Вітя не бачив Кіри.
Весь наступний день він пробув на балконі, але вона так і не вийшла, не з'явилася.
XIII
Злана Великого у Зландії боялися всі. Всі, крім двох. Крім його дружини Злари і сина Зланика.
Хоча Злан і називався Великий, Злара була більша за нього.
Насправді Злан був не такий уже й великий, по-справжньому великі в нього були тільки совині очі. А сам він був маленький, навіть хирлявий. І коли сидів на троні, то підкладав аж чотири подушечки.
Злара була дебела, з боксерською шиєю і товстелезними, як колоди, руками. Коли їй щось не подобалось і вона казала "Тьху!", від того "Тьху!" вилітали шибки у вікнах. Тому вікна у палаці завжди були відчинені.
За обідом Злара з'їдала порося і закусувала трьома кроликами.
На відміну від Злана, очі у Злари були маленькі, як дірочки у ґудзику.
Зланик не боявся нікого — ні тата, ні мами.
Коли йому було років чотири, він тупотів ногами й істерично верещав:
— Тату, не чіпай мене-е-е! Мамо, іди ге-е-е-еть!
І нічого не можна було з ним вдіяти. Було тільки видано наказ по Зландії, щоб усі зланці затикали вуха ватою.