Тільки що пак у них на столі стоїть? От роззявко! Молодицю, комод, богів — усе побачив, а їстівного й не вздрів... Ну, та ще надивлюся. Раз уже сказано "увіходь", то надивлюся. Треба лишень швиденько впоратися.
Дерусь на сани і опиняюся врівні з дідовим бовдуром. Чути навіть, як у ньому домовики товчуться: сажу трусять... А вітер — аж солому закачує. Та в спину мене, в спину. Хоч би не скинув. Бо вже колись був скидав. Як скіпку: тільки ф'ють — і об землю. А я впав і лежу. А бригадир побачив — це біля конюшні було — та як зарегоче. "Що ж з тебе, каже, за парубок, раз тебе вже й вітер подужає!" А мені дух забило, й не поворухнуся, і слова не вимовлю. Зате вже подивився на нього — як схотів...
А вітер таки молодець: оце тільки-но зачеплю навильник, то він і скине, й скине. Удвох пораємося. Та ще оно домовики товчуться в бовдурі, сажею в мене цитуються і регочуть отак: гу-гу-гу...
— Киш, анциболоти! — кричу.
А півень на горі як заджеркотить, а горобці з-під стріхи як пурхонуть: подумали, що то я на них кишкаю! Вертайтеся, дурненькі, та спіть собі. А то так погребіться в соломі, там зернятка є. От і буде вам вечеря... А ви, бички, постійте, поремигайте собі. Померзнете — швидше додому доскочимо...
Увіходжу в хату, а дід якраз чарки наливають. Став при порозі, зняв шапку.
— Добривечір! — кажу і долоню туди, де вуса колись виростуть, приклав, щоб не помітили, як ласо я усміхаюся, бо на столі чого тільки й немає: і капуста, і кисіль, і груші солоні, і пелюстки в олії...— Таке як і моя доля не вмирала, — кажу веселенько.
А молодиця на мене зирк-зирк. Почервоніла — страх. Видно ж, соромиться, що я їх з дідом на слизькому застав. Чого там соромитися, я під війну ще й не таке бачив!
Та вже до молодиці:
— Драстуйте, тітко! З новосіллям вас, чи як?
А дід сміються та чарку мені, та хліба шматочок з пелюстиною.
— Пий, отроче, — мимрять, бо вже такі п'яні, що і язиком не володають і чаркою мені в руки не попадуть: водять нею сюди-туди перед моїми очима, а я ж хочу вловити та й собі сюди-туди рукою воджу. Насилу впіймав! Випив. А вона, як полум'я,— так у скронях і загуло. Якби ж я хоч наїдений — а то натщесерце.. ,
— Пий ще! — наврипилися дід.— Пий та звиняй, що до столу не саджаємо, позаяк у нас сьогодні з Христею — тайна вечеря! Чув, що це таке? Тайна вечеря! Адже ж так я кажу, Христино? Чи чого ти щулися — ге? Чого привнила — ге?
Ай, чогось милка приунила-а-а, Не сли-хать єя ре-че-ей...
— Так я співаю, отр-роче? Ану ж підсоби дідові!
"А чом би й не помогти,— кажу собі. Дід — хороші, горілка — добряча... Бички стоять... Трудодень заробив, вечеря оно, як на весіллі... Чом не посидіти в компанії та не потюгукати?.."
— Стійте, діду! — кричу.— Ви не так. От як треба.— Та як почну високо-превисоко:
Ой ти, пта-шка, коно-ре-гейка-а-а, Не літай ти г-висо-ко-о-о, Бо са-г-ма ж я добре зна-га-ю-у, Що г-мій милий даліко-о-о...
— Хет, анхтемський! — підскочили дід.— Оце так зачепив! Та й собі:
Бо са-г-ма ж я добре зна-га-ю-у-у...
— Чуєш, Христе,— "знаю"!! Ото — внімай! Зри! І да воздасця тобі сторицею... Ану, брат, налий нам що по чарці... І собі — налий!
— Ви б краще оно хлопця посадили, бо його вже розхитує,— тихо озвалася молодиця.
— Нічого, кажу, — я й постою, я ще в ріст іду, то не з-зава-дить... Давайте краще по чарці, бо я ж соломки вам не сяк-так накидав, а з натоптом! Ану, ке-лиш, розкошелюйтесь!
— О, чула? — варнякають дід.— Наливай!
— Так за те, що з натоптом,— гукаю.
— Ні! Стій! — перебивають дід.—Христе, давай вип'ємо вдвох, щоб ізьмєни не було! Щоб ти мені — й-як по струні, ходила! Пойняла?
А я й собі:
— Жона — да убоїться мужа!
Хотів ще й рукою махнути, і махнув би був, так упав...
...Прокинувся аж біля села. Сніг під полозками рипить, витьохкує. Дроти гудуть, місяць прямо в очі мені світить. І бички біжать підтюпцем, парою хекають. Видно, холодно їм. А мені — байдуже. Лежу, як у колисці. В головах — місяць, а біля ніг — мати... Плачуть... Чого це вони? Де вони взялися? Труть мені ноги, а я й не чую! Затерпли, чи що?..
— Мамо!
О, щезли! І місяць зайшов... Чи то пак я заплющився? О, знову є місяць... І знову зайшов...
Отак на бічку я й лежатиму аж до дому. Укриюся бичачою парою — та й лежатиму... Додомцю ньо-ньо!
Це ж село? Ні, то — скирти. А де ж село?
Ну, годі. Треба спати...