— Що ж ти робив у місті? Бачив наших?
— Аякже! Наших там багато: Іцько, Рахум, Самуй-ло, Хайволох.
— Та пропади вони пропадом! Я тебе про наших запорожців питаю!
— Наших запорожців я не бачив, а бачив пана Андрія.
— Андрія? Зв'язаного?
— Ні!!! Тепер він такий пишний лицар... Далібуг, я й не пізнав. І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і шапка в золоті, і на поясі золото, і скрізь золото і тільки золото. Бульба остовпів.
— Навіщо ж він надів чуже вбрання?
— Тому, що воно краще, тому й надів.
— Хто ж його приневолив?
— Він перекинувся.
— Як перекинувся?
— Перекинувся на їх бік. Він уже зовсім їхній.
— То це, виходить, він, по-твоєму, продав отчизну й віру? Брешеш!
— Я ж не кажу, що він продав. Я сказав тільки, що він перекинувся до них.
— Брешеш, нехристе! Такого діла не було на християнській землі! Ти плутаєш, собако!
— Як плутаю? Коли пан хоче, я скажу, чого він перекинувся до них.
— Ну?
— У воєводи є дочка-красуня. Святий боже, яка красуня! (Тут Янкель постарався показати на своєму обличчі всю красоту панночки).
Тяжко замислився Тарас.
— Там уже всі кажуть, що буде весілля, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцяв прогнати запорожців і пана Тараса,— прошепотів Янкель на вухо Тарасові.
— Брешеш, чортів юдо! — закричав Тарас.— Брешеш, проклятий!.. Уб'ю сатану! Уб'ю!
Тарас вихопив шаблю і побіг за Янкелем між возами.
Польські лицарі, один від одного кращий, стояли на міському валу.
Попереду стояв бундючно, в червоній шапці, оздобленій золотом, буджанівський полковник. Дебелий був полковник, вищий за всіх, і грубший і широкий, дорогий жупан ледве вміщав його.
З другого боку стояв другий полковник — невеличкий, увесь висохлий. Показуючи жваво тонкою рукою, він оддавав накази. Біля нього стояв червонопикий вусатий хорунжий і всяка дрібна шляхта.
Козацькі ряди тихо стояли перед мурами. Не було ні на кому золота. Були на запорожцях прості кольчуги і свити та червоноверхі смушеві шапки. Два козаки виїхали наперед із запорозьких рядів.
Один був молодий, другий старіший, обидва гострі на слова — Охрім Наш і Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, присадкуватий козак, що був під Адріанополем та багато натерпівся на віку своєму, з великим чорним оселедцем і великими, чорними, як смола, вусами.
Гострий був на колюче слово Попович.
— Славні жупани на панах,'та хотів би я знати, чи славна панська сила?
— От я вас! — гукав зверху дебелий полковник.— Всіх перев'яжу! Бачили, як перев'язав я ваших? Виведіть їм на вал запорожців! — крикнув полковник у бік хорунжого. Хорунжий побіг.
До групи полонених запорожців, перев'язаних і без шароварів, підбіг хорунжий.
— Вперед! Ідіть, собачі душі!
І хорунжий люто замахнувся нагаєм на курінного Хліба, що стояв був попереду, але Хліб так ударив ланцюгом хорунжого, що той тільки несамовито зойкнув і упав мертвим на землю.
Три панцирники, однак, схопили Хліба ззаду. Підійшов воєвода і, повернувши голову в бік стрільців, сказав, показуючи на Хліба:
— Застреліть!
— Стривай, пане,— сказав Хліб.— Не віддавай мене на ганебну смерть, як пса. Не стріляй. Ти взяв мене в полон п'яного, коли я спав безборонний. Звели посадити мене на палю, дай мені вмерти достойно лицарською смертю, як умерли батько мій і дід.
І Хліб подивився на воєводу таким страшним поглядом, що воєвода затулив рукою очі. Запорожців повели...
Полонених поставили на валу.
— Не журися, Хлібе! Виручимо! — кричали знизу козаки.
Понурив голову в землю отаман, соромлячись наготи своєї перед своїми ж козаками.
І за одну ніч посивіла міцна голова його.
— Не журися, друзяко,— долинув до нього голос курінного отамана Бородатого.— Біда може з усяким трапитись,— гукав Бородатий.
— Ви, видко, на сонних людей хоробре військо! — говорив, поглядаючи на вал, Голокопитенко.
— От почекайте, ми вам обріжемо чуби! — кричали згори.
— А хотів би я подивитись, як вони нам обріжуть чуби,— говорив Попович, повернувшись перед ними на коні, і потім, подивившись на своїх, сказав: —А хто зна! Може, ляхи й правду кажуть: коли виведе їх он той пузатий, вони матимуть добрий захист.
— Чому ж ти думаєш, вони матимуть добрий захист? — спитав Голокопитенко, знаючи, що Попович уже готується щось пришпилити.
— А тому, що позад нього сховається все військо, і вже чорта лисого з-за його пуза дістанеш кого-небудь списом.
Всі козаки засміялися.
— Відступайте, відступайте швидше від мурів! — закричав кошовий Кирдяга.
Почувся вибух картечі.
Брама відчинилася, і виступило військо.
Спереду гусари.
За ними — кольчужники.
Потім панцирники; за ними всі у мідних шоломах.
— Не давайте їм! Не давайте їм шикуватися в ряди! — гукав кошовий.
— Напирайте всіма куренями! Т'атарівський курінь, нападай збоку! Напирайте ззаду, Кукубенко й Паливодо! Мішайте їх, мішайте, розділяйте!
І вдарили могутньою лавиною козаки.
Збили й змішали ляхів і самі змішалися. Діло пішло на мечі та на списи.
Демид Попович заколов і збив з коня трьох шляхтичів.
Рубан, добрий козак, зчепився теж з одним з найхо-робріших у польському війську, і довго билися вони. Вже подужав був Рубан пана і вдарив його гострим турецьким ножем у груди, та не вберігся: тут-таки звалив його найвродливіший, стародавнього князівського роду лицар і помчав на білому коні далі, рубаючи голови багатьом козакам.
— От з ким би я хотів помірятися силою! — закричав незамайківський курінний Кукубенко і, припустивши коня, полетів прямо йому в тил.
Наздогнавши князя, Кукубенко крикнув нелюдським криком. Озирнувся князь і впав з коня від кулі в лопатку. Кинувся з коня Кукубенко.
Силкувався було князь захищатися шаблею, та Кукубенко підняв палаш і зарубав його.
— Кукубенку! Що ж ти покинув неприбраним таке багатство? — гукнув курінний Бородатий і почав, нагнувшись, знімати з князя турецький ніж, оправлений у самоцвітне каміння, гаманець з грішми, не почувши, як налетів на нього червононосий хорунжий.
Розмахнувся і вдарив шаблею по шиї.
Відскочила і покотилася могутня голова.
Розкрила обурені очі, дивуючись, що так рано розпрощалася з життям.
Налетів на червононосого хорунжого Остап і накинув йому на шию аркан. Почервоніло ще дужче червоне обличчя хорунжого. Очі на лоб полізли. Хотів був стріляти, та скорчена рука не змогла направити постріл. Куля полетіла в поле. Хорунжий рвонувся на мотузці, упав.