Крізь найічне віконце, ще замережане морозом, Каховку можна було побачити, якою забажаєш. Пролизавши язиком замерзлу шибку, сягаючи оком за небокрай, Данько бачив уже свою Каховку містом щастя, де всі люди ходять у нових чоботях, де замість ячників їдять калачі та паски і ніхто нікого не кривдить. Каховські вільготи, про які чув хлопець, малювались йому як необмежені вільності, в яких він уже відчував туманну потребу і якими найбільше вабила його Каховка. Не буде там ні сільської розправи, ні податей, ні буцегарні, не буде ні проклятих глитаїв Огієнків, ні панських прикажчиків, до яких мати ходить в'язати за шостого снопа.
Тричі на день ввижалась Данькові його вимріяна Каховка. Захмелів, марив нею хлопець. Рахував дні, босоніж вискакував ранками до Псла наслухати, чи не тріщить, чи не ламається крига. Хоча б уже швидше пригріло сонце по-весняному, та й торбу на плечі, та й на оту вільготну неймовірну Каховку!
Восени Данько має повернутись з Каховки багатирем. Якщо сестра сподівається там заробити за літо на корову, то він заробить принаймні хоч на теля. В хаті він єдиний мужчина, і його обов'язок дбати про добробут сім'ї. Хай ще дістає він часом від матері запотиличника, але має і відповідну шану, як хазяїн двора. На святвечір, коли криничанські діди виходять кликати Мороза вечеряти, мати з Вутанькою посилають надвір і Данька.
— Морозе, Морозе, йди до нас вечеряти! — кличе він баском, стоячи без шапки на причілку, нарівні з найстатечнішими сільськими дідами. В той вечір Данька садовлять на покуті, на сіні, і він перший пробує кутю. Мати й сестра терпляче, урочисто ждуть, поки юний господар благословить святкову вечерю.
Батька свого Данько пам'ятає мало, але часто бачить його в снах, найчастіше на човні, в тихе лунке надвечір'я, як він випливає ставити ятери і співає пісню про турбаївську Мар'янушу. Співає весело і сміливо, могутнім чудесним голосом, яким обдарувала його природа, співає для себе, а криничанські діди слухають його, сумовито стоячи з веслами по садках, а урядник уже свариться на нього з берега: знову завів бунтарської? Коли декотрі з глитайчат зважуються тепер дражнити Данька тим, що батько його нібито був розбійником, то таким Данько відразу б'є морду. Ні, не соромиться він свого батька, і якщо на сільських храмах хто-небудь з незнайомих часом запитає його, чий він, то хлопець зухвало і згорда відповідає, що він сцн Яреська Матвія. Це діє, як постріл.
Насторогу в одних, щиру повагу й захоплення в інших викликає батькове ім'я. Знають його по всіх довколишніх селах, відоме воно по Пслу і по Хоролу до самої Сухорабівки і славних Турбаїв.
...Глибокої осені дев'ятсот шостого року самосудом було страчено в Криничках Яреська Матвія. У вітряну ніч, в листопадову стужу озброєні дробовиками багачі вивели його за село, прив'язали до крила вітряка, пустили на волю стихії:
— Ану піднімайся, Яреську, вгору, лети за чорнії хмари — н&вздогін за своєю бунтарською правдою!..
Глухо стугоніли в ту осінь ліси понад Пслом, щоночі жевріли хмари над економіями по Запсіллю... Вся округа була озагравлена спалахами пожеж.
Потім згасли хмари, потемніли ліси, зосталася Яресь-чиха з трьома дітьми: двоє дочок і син, по-домашньому — Данько, по святцях — Данило. Старша, Мокрина, була вже піддівком, менша — Вустя, годилася кому-небудь у няньки, а Данько міг хіба що пасти гуси, але гусей у Яресьчихи не було.
Ріс хлопець сам, як гусеня на воді, без особливого догляду: нікому було з ним панькатись. Вустя ціле літо бавида чужих дітей, а мати з Мокриною не вилазили з Щоденщини. Коли вже защербатів Данько, гублячи молочні зуби і нетерпляче чекаючи справжніх, спробувала була Яресьчиха влаштувати його пастушком до багачів. Повела малолітка до цяцькованих ґанків під бляшані крівлі, пропонуючи то одному, то другому, але ніхто не захотів брати:
— Спідлоба він у тебе дивиться, Мотре... Батьківським .нерозкаяним поглядом.
— Та ні, це він тільки перед вами чогось такий... Дома часом як втне що, то всіх насмішить...
— Видно, видно вже його натуру: батьковим кресалом бавиться... Ач, іграшку собі знайшов!
Збракували багачі Данька. Та згодом він сам знайшов спосіб допомагати родині: з весни промишляв рибою, а восени ходив з ровесниками по лісах Запсіл-ля та драв хміль на деревах.
Якось уже після покрови Яресьчиха, повернувшись увечері з економії, з подивом дізналася, що син її віднині школяр: пішов і сам записався до школи.
— Де ж тобі, сину, тепер узувачки брати?
— Не турбуйтесь, мамо... Якби тільки вчитель дозволив босоніж заходити до класу... Я й босий зиму перебігаю!
Дві зими перебув Данько у класах, а потім мати сказала годі: ні за що книжок купувати.
— Читати, писати навчився, а на попа однаково ж не вийдеш...
Через два роки видала Яресьчиха Мокрину за молодого кучера в лісництво. Сидячи на покуті, озброєний колючим кужелем, продавав Данько сестру молодому. Кинув жених срібного полтиника на тарілку, думав, на тому й зійдуться, але хлопець, насупившись, заправив за сестру такий викуп, що гості ахнули:
— Цей уміє постояти за сестру!
— Править, як за царівну!
Розвеселившись, гості гуртом стали упрохувати Данька, щоб не впирався, щоб не зоставив Мокрину вік сидіти в дівках... Сама Яресьчиха сліз наковталася вволю на доччиному весіллі — пекуче воно було: замість справжнього батька порядкував за столом одноденний "батько", званий, весільний...
Видавши одну, незчулася Яресьчиха, як і друга стала на порі, треба було й Вусті приданого дбати. В свої сімнадцять весен Вустя була вже красунею, співала в церковному хорі, беручи там такі піднебесні ноти, що парубки навіть із сусідніх сіл, ставши дивовижно богомільними, щосвята юрбами набивалися в крини-чанську церковцю. Але що солов'їний Вустин голос, коли скриня порожня? Цілу зиму хурчали в хаті прядки, гуркотів ткацький верстат, а полотен у скрині не прибавлялося — все комусь та комусь... Де взяти, з чого надбати?
Вихід був один: у Таврію — на заробітки.