Валерик з самого початку примкнув до чоловічого товариства. Те, що викладав сьогодні Мурашко перед своїми друзями, війнуло на хлопця незвичайною освіжаючою силою, прогуркотіло, як перший над степом весняний грім, що і п'янить, і чарує, і насторожує... Як справжній владар природи, стояв зараз садівник у світлі настільної лампи серед своїх святкових схем, акуратно виведених на чудовому папері, де Валерик ледве впізнавав уже свою Таврію, оновлену, з непомірно збільшеним Дніпром і такими ж великими Каховкою та Чаплинкою...
— Дивіться сюди,— показував хазяїн гостям свої володіння.— Можна було б підперти воду отут, біля останнього нижнього порога, повівши канал мимо Олександрівська і далі по долині річки Куркулак... Це — далеко. Я — за інший варіант: підпруду ставимо трохи нижче, ось тут, і звідти ж беремо голову каналу. Цей варіант дає можливість вивести воду в степ найкоротшим шляхом...
— Іване Тимофійовичу,— оглянувши ескізи, звернувся до Мурашка бонітьор, огрядний, суворий на вигляд чоловік років сорока.— Те, що ви пропонуєте,— чудово. Це величніше, ніж канал Ібрагімія в Єгипті. Але скажіть, будь ласка... хто за це візьметься?
Ніякова мовчанка запанувала в кімнаті. З тріском смалив біля вікна цигарку Привалов. В задумі перебирав свою Ноєву бороду Клименко. Потупився в підлогу Кундзюба.
— Запитання ваше слушне, Михаиле Григоровичу,— промовив після паузи Мурашко.— Знаю, лежать по наших міністерствах та департаментах цілі кладовища різних проектів... Але я ночами не спав зовсім не для того,— підвищив раптом голос Мурашко,— щоб ті кладовища побільшали ще на один хрест! Терни, якими буде встелена моя дорога, я передбачив і тому висуваю найпробійнішу силу в наш час — вигоду. Колосальну, скажену вигоду, яку принесе з собою канал. Мене особисто цікавить більше ліс, що піде в степу до самої Строганівки та Кінбурна, а їх я зацікавлю чистоганом... Будівництво магістрального каналу візьме, мусить взяти на себе казна.
— Казна не візьме,— глухо прогув у бороду Клименко.
— Чому ні? Казна будує магістральний, а землевласники добудовують уже зрошувальну сітку. За воду, одержану з каналу, вони платять казні і, в свою чергу, можуть перепродувати її орендаторам... за значно вищу ціну.
— Всім вигідно, ніхто не зобиджений,— спокійно посміхнувся "Ной асканійського ковчега".— Розставив, як сильця... Але навряд, щоб пустили землевласники казну порядкувати на своїх землях...
— Не пустять? Хай! Я це теж передбачив...
— Чекай, Тимофійовичу,— рушив від вікна Привалов.— Ти кажеш — підпруду...
— Ти не згоден?
— Це я тільки вітаю: давай, першим іду греблю гатити, хоча голими руками тут, мабуть, небагато нагатиш... Але зараз мене навіть не це турбує... Скажи мені, Тимофійовичу, скільки буде затоплено в верхньому плесі колоній, економій, монастирських угідь?
— Сто п'ятдесят тисяч десятин!
Механік мовчки посміхнувся, пускаючи дим кільцями вгору.
— А хазяї,— кивнув Клименко, всівшись по-дядь-ківському біля порога, зарослий до вух, загорілий на джунгарському сонці.— Чи пристануть на од хазяї? А якщо й пристануть, то який викуп загнуть? Ти подумав про це, чоловіче добрий?
— За три роки канал усе перекриє.
— Сто п'ятдесят тисяч,— тихо присвиснув бонітьор, походжаючи по кабінету.— Іване Тимофійовичу, це ж потоп!
— Не забудьте, панове, що на випадок потопу у нас є свій Ной,— пожартував Кундзюба, кивнувши на Кли-менка.
Розмова дедалі жвавішала. Те, що пропонував Мурашко, всім наболіло, кожного, видно, діймало до живого. Валерик не брав участі в розмові, але в душі він уже весь був на боці Мурашка і кожне зауваження присутніх переживав з таким гарячим, трепетним хвилюванням, немов ішлося про його власну ідею. Йому здавалося, що саме тут, в колі Мурашкових друзів, мусить вирішитись доля майбутнього каналу. Правда, вони теж загалом не проти каналу, їх більше непокоїть — хто візьметься, хто дасть кошти на це величезне будівництво? Ах, чому Валерик сам не мільйонер! Не треба було б тоді ламати тут голови — згодиться чи не згодиться казна, сам би викупив оті сто п'ятдесят тисяч монастирських та поміщицьких земель.
— Якщо не візьметься казна,— говорив уже Іван Тимофійович майже весело,;— розворушу, —струсону наших ледачих степових крезів. Я не ідеаліст, я знаю їм ціну, але їх я битиму їхньою ж зброєю, від мене вони не відкрутяться, ні! Вигоди каналу настільки очевидні, що треба бути ідіотом, щоб не вхопитись за нього обома руками. І вони хапатимуться, я таки роздратую їхні апетити! Ось тут я наводжу дані статистики про ціни на землю в Туркестані, в Криму. Ціна зрошеної десятини проти незрошеної підіймається двадцятикратно! Чистий прибуток від зрошувальної системи становитиме п'ятнадцять-двадцять процентів на затрачений капітал... Невже ви гадаєте, що до таких речей землевласники залишаться глухими? Я піду від маєтку до маєтку, від мільйонера до мільйонера, я шмагатиму їх своїми залізними цифрами, я заставлю їх, зрештою, розкрити свої гамани!
— Акціонерне товариство? — примружив око Кун-дзюба.— В такому разі я перший записуюсь на акції!
— Нечувані, неймовірні потечуть до них прибутки, хай! — не звертаючи уваги на жарт, збуджено гримів Мурашко.— Але в той же час хоч краплі цього золотого дощу перепадуть, знаю, і чаплинським та строга-нівським бідакам...
Кривдно було слухати Валерикові, що Мурашкова велика вода проллється золотим дощем насамперед на довколишніх степових магнатів. Стільки зусиль — і на кого? На таких, як Софія Фальцфейн? Було взагалі безглуздо, що вища влада в Асканії належить отій розпусній, ні на що не здатній бабі, піднесеній кимось над тисячами людей, які все своє життя працюють на неї одну, віддаючи їй силу своїх рук, нерви, розум. Не потрібна вона в Асканії — в цьому сьогодні Валерик переконався остаточно. Що змінилося б тут, якби не стало раптом у маєтку Софії? Мозок Асканії — ось він, тут. Хіба знає Софія, як добувається в маєтку вода, хіба має вона— уявлення про складну систему зрошення парків? Тішиться леопардом Чарлі, милується кіньми Пржевальського, а добувати їх їздить Клименко. Всі асканійські тварини знають свого Ноя, лізуть до нього з вольєр, труться об нього мордами, бо він їх вигодував з власних рук... Днями стоїть у своїй бонітьорській ямі оцей Федірко, якого чабани вважають чаклуном, бо пробували по тричі пропускати перед ним одну й ту ж вівцю і він безпомильно вгадує її серед тисяч інших овець, що пробігають перед очима. А власниця отар? Чи зуміла б вона відрізнити хоч мериноса від цигейки? В ботанічний сад Софія заходить лише, щоб розігнати меланхолію та нанюхатись бузку, а чи відомо їй, приміром, що листя того бузку не їсть жодне з копитних і саме тому Іван Тимофійович сміливо висаджує бузки вподовж шляхів, попід вольєрами і навіть у загонах.