— Вельми раді вас бачити при повному здоров'ї, паничу! — говорив Гаркуша, доки молодий хазяїн, протираючи окуляри, якось безпомічно, по-ховрашиному кліпав своїми безбровими водянисто-сивими очицями.— Як же вам вояжувалось по тих Америках? З медалею, кажуть, вас?
— Та ще й з двома, Гаркушо,— вдоволено відповів панич.— Срібна і золота...
— Не підкачала-таки наша вовна, хе-хе...
— Обидві мали бути золоті, та... самі ж американці ніжку підставили.
— Ах, шельми! Уміють, значить?
— Ще й як... Вовча хватка. Щенята ми перед ними, Гаркушо.
— Ви подумайте,— удавано вжахнувся прикажчик.— А то правда, паничу, що своїх баламутів вони ніби на електричні табуретки саджають?
Вольдемар посміхнувся:
— Усе в них за останнім словом техніки, Гаркушо... Посадять, чирк — і попілець з нього.
— До чого додумались, песиголовці,— зареготав прикажчик, даючи зрозуміти, що він осягнув паничів жарт.— Комедія, та й годі!..
Пішли оглядати токовище.
Поздоровкавшись до людей, панич поцікавився, чи є в кого-небудь скарги, і одразу виявилось, що скарг тут не обберешся:
— Штрафами замучили!..
— Хліб дають глевкий...
— Занедужалих змушують працювати...
— Що я чую? — вражено обернувся панич до свого татаркуватого прикажчика.— Може, ви тут мені ще намордники на людей позаводите, як отам за Дніпром у князя?
"Може, й позаводимо, як буде сутужно з водою",— зухвало подумав при цьому прикажчик, але зовні був — увесь покора й увага.
— Негайно, сьогодні ж, щоб були мені подані списки оштрафованих,— вів далі панич,— я сам перегляну і постараюсь розібратись... Потім оці кволі, недужі, обранені... Чого вони й справді тут? — запитав здивовано панич, хоча й не сказав негайно увільнити людей від роботи, і Гаркуша добре знав, що панич і не скаже цього.
— Самі не хочуть лежати, бо хто ж їм за хворобу платитиме? — говорив Гаркуша паничеві, йдучи з ним до паровика.— А потім ще й гудуть... Народ!
Міцно всаджений у землю паровик блищав і сяяв, готовий, здається, хоч зараз до пуску. Проте машиніст?, залізши в яму біля топки, ще чогось там довбався під низом, шкріб чимось залізним по залізу так, що хоч вуха затуляй.
— Це хто там? — поморщився від скреготу панич, якому було видно самі лиш ноги машиніста.— Моряк той?
— Моряк,— підтвердив прикажчик і схвально шепнув: — Метикований! Бачите, як блищить? Але ву-у-ухо!..
І, намагаючись перекричати пронизливе скреготіння, Гаркуша гукнув униз:
— Бронников, ти надовго там застряв?
Залізо під топкою загризлося, заскреготало ще дужче, викликаючи обом оскому на зубах.
— Не чує,— вибачливо сказав Гаркуша і повів Вольдемара до кухні.
На кухні панич дав монету кухарці за те, що впізнала його, а потім пробував ложкою, що готується людям на вечерю.
— Тут ми готуємо попісніше,— переглянувшись з Гаркушею, пояснювала кухарка, доки панич присьорбував гарячу юшку своїми пухленькими губами.— Весь жир у степ іде, косарям та в'язальницям...
— Готуйте як слід,— невиразно сказав панич, утираючись хусточкою.— Бо зараз пора наступає гаряча... Щоб нарікань не було.
І, ощаслививши кухарку тим, що мимохідь жартома поплескав її по гладкій спині, Вольдемар попрямував з Гаркушею до прикажчицької конторки — переглядати списки оштрафованих.
— Де ж твої знамениті полтавчанки? — заговорив панич, усівшись біля столика і байдуже розглядаючи скажені Гаркушині штрафи.— Щось я їх не бачу.
Гаркуша підріс одразу на пів-аршина. Настає нарешті його час!
— Вони теж є в тих списках,— сказав Гаркуша весело.— Чи зубок яка виламає з граблів, чи заснула десь під копицею, чи занадто огризалась на роботі... все там взято на замітку, нічого не пропущено... Але які пави є серед них, паничу! Торік, ви самі знаєте, які в мене були, а цей рік ще кращі!..
— Де їх стільки береться там, у тій обідраній Полтавщині,— усміхнувся панич, закидаючи ногу на нору.— Питомники там, чи що?
— Природа,— упевнено відповів Гаркуша.— Води багато-хорошої, от і ростуть... Мене цей рік, правда, хотіли не пустити на ярмарок, заздрощі все та обмови, але, наперекір усім, я таки вирвався, набрав...
— Вони там і ночують в степу?
— Зараз там, на пшеничищі... Чого їм теліпатися щодня за десять верстов, бити ноги сюди та туди?.. Краще хай за той час копу якусь нажйуть... І кухарок туди послав, і воду завожу...
— Ось що, Гаркушо,— сказав панич, потягаючись.— Ти ці списки сам переглянь, бо тут три дні треба розбиратися, що ти понакручував... Позбавляй кому слід і об'яви публічно: панич, мовляв, прощає... А зараз давай краще проїдемось... до твоїх.
Гаркуша був на сьомому небі. Залазячи в машину, мимоволі косився на своїх токовиків — чи дивляться в цей бік? Дивіться всі, мовляв, бере Савку панич у свій автомобіль, запанібрата Савка з паничем!
По дорозі вони ще завернули до одного з атагасів, якого Вольдемар чомусь вважав своїм приятелем і якому іноді замовляв чабанську кашу. Цього разу чабанська каша з нечабанськими приправами теж стояла готова, упрівала, закутана в сіряк, біля вогнища. Знайшлась у паничевій машині і шипучка якась, мабуть, американська, що чвиркнула на чабана піною. Випили, повечеряли і вже при місяці помчали степом до Гаркушиних косарів та в'язальниць.
Блаженствував Гаркуша: панич за кучера, він — за пасажира! їдь собі, милуйся щербатим місяцем, що рівно ллє своє світло крізь тонкі, голубуваті, як змилки, хмарини. По всьому небу якось непомітно розповзлися ті змилки, але дощу від них не жди, з таких не буває дощу. Кажуть, що не йде, де просять, а йде, де косять, однак у Таврії дощ і на косарів рідко йде. Тим краще для Гаркуші — засухо обжнивується та обмолотиться...
— А як в Америці... перепадають дощі?
— Де як: в однім місці — зливи, річки з берегів виходять, міста руйнуються, а в іншім — ні міліметра опадів за все літо.