— Ми бачили одну таку в Каховці на лісопильні,— похвалилася Ганна.— Мені вона сподобалась... Але ж хіба можна всіх зарятувати?
— А я, Ганно, боюсь їх... Як зустріну де цього водяника, то аж потерпну вся... Може, він і не має нічого лихого на думці, а мені здається, що в нього повно бонб у кишенях напхано!..
Відійшовши, Ганна ще раз оглянулась на гурт чорних землекопів, що стояли, закурюючи з водяником, на свіжому земляному насипу. Робочі люди, вони їй близькі, а вона їм уже далека. Проміняла в'язаль-ницькі чохли на підкрохмалену фартушину, зав'язла в таборі панської челяді... Межа, якась невидима грань розкраяла її життя надвоє, відділивши від звичного строкового товариства, що залишилось там, на жнивовищі, в степу. Чи буде тепер їй довіра від них, чи дістане звідти підтримку в скрутний свій час? Вустя, вірна подруга, була там, всі свої були там, а тут біля неї в'ються лише Любаша та дядьки, на яких вона не може покластись, яким не може відкритися своїми далекосяжними помислами. В степу, в дружному колі строковиків, Ганні було якось затишніше, дихалося легше, а тут не знає, кому вірити, кому — ні. Тим часом зараз більше, ніж будь-коли, вона почувала потребу в надійній опорі, щирій душевній пораді. Ступала зараз понад самою прірвою, крок за кроком пробираючись все вище, постійно напружена, тайно розпалена жагою сягнути золотих верховин життя. Передчувала, що нелегко їй буде здійснити свої честолюбні заміри, муситиме одинцем витримати війну проти всього панського кодла. Це її не лякало. Чого-чого, а відваги їй не позичати!..
— Про що ти все думаєш? — зазирнула Любаша знизу Ганні в обличчя.— Скритна ти якась... Не вгадаєш тебе по очах.
— Зізнайся, Любашо: панич тебе підкупив, щоб ти мою душу вивідувала?
— Ганно, бог з тобою!.. Просто мені самій цікаво стало, про кого ти задумалась?..
— Про тих, що в степу.
— Забудь про них, Ганно, тобі тепер з ними не по дорозі. Вони вибудуть строк та й знову на Каховку, а ти...
— А я куди?
— Тільки не в Каховку. Ти вже панича так присушила, що... на твій вік вистачить. На любощі вони нічого не шкодують,— багачкою вийде від нього, яка не промах. Те, за чим в Каховку десять весен треба чухрати, в нього за одну ніч добудеш!..
:— Перестань... свахо,— спокійно обірвала Ганна Лю-башу.
Стежка незабаром вивела їх на Герцогський вал, привела до самої Серафими...
Серед буйної трави білий мармур-камінь горить на сонці золотою насічкою. З чотирьох боків обнесений металевою сіткою, тією самою, з якої в Асканії напинають вольєри для птахів. Наглухо звідусіль оплетене Серафимине місце, тільки в небо й відкрите... В мовчазній задумі дивилася Ганна на горючий дівочий камінь. Не знала грамоти, не вміла читати, і від того насічений напис видався їй особливо значущим, зловісно спрямованим проти неї самої, проти сміливих її устремлінь, наче це сама доля писала їй отут золотом на камені грізну свою пересторогу.
"Ні, я буду обачнішою,— подумала Ганна, неквапом рушаючи далі.— Дасть бог, я з ними й за тебе поквитаюся, сестро..."
— Живою привалили, каменем придушили,— зітхнула Любаша, похнюпившись.— Моторошно мені стає, коли тут проходжу... Здається, що вона й досі лежить у землі жива і все чує...
Незчулися, як вийшли на Зовнішні Ставки. Так звалося просторе, розузорене ставками вгіддя, західне крило Великого Чаплівського поду, що прилягало одним краєм до асканійських парків, а другим — переходило у відкритий степ. Ганні ця місцина нагадала розкішні полтавські левади. Густа лугова трава, гінкі молоді очерети, клуб'я поодиноких верб... Степова далечінь знемагала в надвечірньому сонці, ОПОВИВШИСЬ бляклою жовтизною спеки, а тут, довкола ставків, все було ще соковитим, рутвяно-зеленим, як ранньою весною. Самі ставки, повні, налиті по вінця, в пологих зелених берегах, були схожі більше йа природні степові озера, хоча всі вони живились — через невидимі підземні труби — водою з водокачки.
Вода! Завдяки їй все тут жило, росло, буяло. Свіжість і сяйво, що йшли від неї, накладали на все довколишнє відбиток святковості.
Вудкарі урочисто дрімали попід очеретами. Дикі крижні на чолі молодих виводків плавали поблизу, як свійські. Гості з моря — білосніжні чайки-реготу-хи — кружляли над водяними дзеркалами, вільно сміялись в повітрі.
По той бік ставків у товаристві асканійської малечі стояв біля води Яшка-негр, весело кидаючи з берега якийсь харч птахам, що налітали на нього.
— Глянь, Любашо... і він тут,— здивувалась чомусь Ганна.
— А що йому,— здвигнула плечем Любаша.— Тістечок наробив, морозива накрутив — і гайда, як хлопчак, по Асканії. Ото його улюблене діло — чайок годувати.
Вибравши місце, Ганна присіла на бережку, простигши ноги вперед і зацікавлено стежачи звідси за негром та чайками, що вихрилися перед ним крилатою білою заметіллю.
Вчора Любаша, згідно з паничевою волею, кликнула таки негра, він з'явився надвечір до будинку приїжджих, щоб розважати Ганну своєю грою на гітарі. Дивне почуття охопило Ганну, коли вона вперше зіткнулась поглядом з цим чорношкірим велетнем, що прибув її розважати. Більше боляче, ніж приємно, стало їй від того, що він виструнчився перед нею, мов перед господинею, чекаючи наказу. І не стільки своєю чорною шкірою вразив він Ганну, скільки вразив саме поглядом, глибоким, гарячим, повним щирого подиву і якоїсь затаєної скорботи. Ганна відчула себе раптом присоромленою і немов чимось винуватою перед ним. Може, в людини горе, а їй велять іти розважати когось, веселити... Навіщо? Ганна рада була б зовсім відмовитись від цієї силуваної розваги, але Любаша вже схопила Яшку за руку, посадила біля себе:
— Грай!
Ганнина ніяковість, мовби передавшись негрові, зробила його незграбним, ще більше, видно, розбуркала й загострила в ньому почуття своєї підневільності. Сидів як туча. Потім рвучко, майже сердито вщипнув струну, і... струна лопнула.
— Що ти робиш, Яшко? — викрикнула Любаша.— Це ти навмисне!