— Ох і жаднюги ж,— засміявся Данько, коли всі троє вже опинились на Зовнішніх Ставках.— Племінницю живцем продають, аби тільки в багачі вибитись!..
— Невже й справді вони все оце можуть загарбати? — посмутніла Світлана.— Парки, ставки, степи, табори... Навіщо стільки добра в одні руки?
— Якби по правді,— задумався Валерик,— то нікому одному не повинно б усе це належати... Ні Фальцфейнам, ні їм...
— Піймають вони облизня, ось побачите,— доказував своє Яресько.— Матимуть: два білих, а третій, як сніг...
Увечері хлопці з Світланою сиділи біля вогнища, що його розіклали собі в котловані щойно виритого ставка землекопи (вся артіль землекопів тут же й ночувала), і слухали розмову, яку вів з робочими водяний механік Привалов. Хлопці у вільних позах лежали навпроти вогню, а Світлана вгніздилась біля механіка, як це робила раніше біля батька. Мова йшла про асканійські парки. Грабарів цікавило, хто їх перший насадив, хто зумів їх виплекати у відкритому степу.
— Чув я, панок один розказував, нібито приїжджий німчик усе це затіяв,— говорив, попихкуючи цигаркою, бородатий землекоп у розхристаній полотняній сорочці.
— Сумніваюся,— спокійно відповідав механік, в задумі погладжуючи голову Світлані.— Ду-у-же сумніваюся!.. Самі подумайте: який це німчик міг би підняти серед вікового степу отакий могутній лісовий масив? Потріскалися б на ньому всі підтяжки, а не підняв би.
І хлопці, і зморені за день силачі-грабарі, що сиділи круг вогнища, розвеселились, уявивши собі німчика, на якому тріскаються підтяжки.
— Люди його насадили,— переконано вів далі механік,— наші прості люди його підняли. Оті невідомі землекопи та садівники, що перекопували на аршин в глибину цілинний злежаний грунт та кидали в нього перші жолуді... Оті, що з покоління в покоління поливали цей ліс водою, захищали від суховіїв та чорних бур, прикриваючи молоді насадження щитами, комишевими матами, а то й —власними грудьми... У фамільних архівах Фальцфейнів згадки про них нема, там не записують тих, кого посилає сюди Каховка... Але все, що бачите перед собою, бере початок від них і нині живе завдяки їм, таким, як її ось батько,— пригорнув механік до себе Світлану,— завдяки таким же простим строковикам-заробітчанам, як і ви самі...
— А належить чомусь-то Софії,— важко зітхнув бородатий грабар, випустивши цілу хмару диму.— А за що?
Механік задумливо посміхнувся:
— Прикре непорозуміння сталось на світі... Стільки того люду трудиться, та все на одну пельку...
— А пелька як прірва: не загатиш. Розкотистий регіт розлігся навкруг вогнища.
— Ходять чутки,— знову загомонів бородатий грабар,— нібито сам вінценосець має назабаром відвідати нашу Асканію... Хотілось би мені його про дещо розпитати...
— Аякже, він тільки й жде ваших запитань,— насмішкувато пролунав з темряви молодий голос.— Он кажуть, що на той час всіх нас заженуть аж у Дорен-бург, щоб не тривожили батюшку государя своїм каторжанським виглядом...
— Навряд чи йому взагалі тепер до Асканії,— висловив сумнів механік.— Порохом пахне в повітрі... Про сараєвський постріл чули?
— То далеко...
— Для війни далеко не буває.
Зацікавлені грабарі обступили Привалова тісніше. Особливо захвилювалась молодь.
— То що ж, це і нам уже десь шинелі шиють?
— Мабуть, уже пошито... Відомо ж, що завжди, коли пани б'ються, то в мужиків чуби тріщать.
— Я війни не боюсь,— рішуче стріпнув чуприною рослий молодий грабар.— Але по кому ж стріляти?
В цей час десь із темряви до механіка підійшов чорний, блискучий від угілля та мазуту юнак років сімнадцяти — кочегар з водокачки.
— Павле Кузьмичу, я за вами...
— Щось трапилось?
— Та перебої якісь в генераторі...
— Іду,— Привалов легко підвівся.— І тобі, Світлано, пора додому... Ви ж, герої, проведіть баришню,— приязно всміхнувся механік Данькові та Валерикові й рушив з кочегаром до водокачки.
— Справді щось із генератором? — упівголоса запитав він юнака, коли нікого вже поблизу не було.
— Гецератор в порядку... Бронников жде.
— Яким це його вітром...— занепокоєно промовив сам до себе механік, що, видно, не ждав сьогодні гостя зі степу.
Зоставивши кочегара наверху, Привалов сам швидко спустився в підземелля водокачки. На вогкому дерев'яному настилі довкола скрученого з паклі смолоскипа сиділо двоє: Бронников і літній, по-токовому закіптюжений машиніст із Джембека Кучеренко. Леонід, нахилившись до світла, неголосно читав газету.
— "Правду" вже відкопали,— сказав Привалов, тиснучи руки товаришам.— Там є цікава стаття у відділі "Из крестьянской жизни". Без промаху б'є по меншовиках... Ну, викладайте, з чим прибули?
— Знову сьогодні зменшено водяні пайки,— згортаючи газету, повідомив Бронников.— Люди хвилюються...
Привалов глянув на Кучеренка:
— У вас теж?
— Не забули й нас. Скрізь врізали на цілу кварту. Болота якогось смердючого привезли... Щодень все більше хворих...
— Це вони навмисне створюють такі умови,— похмуро пояснив Бронников.— Як сезонна гарячка пройшла, частина робочих рук вивільнилась, так і починають... Щоб розбіглося половина, не вибувши строку, щоб конторі залишилось зароблене...
— Ці їхні штучки ми знаємо,— замислившись, промовив механік.— Хвилюється народ, кажете?
— Водовозів б'ють...
— Водовози ні при чому... Наше завдання, товариші, скерувати гнів народу в правильне русло.
— Мало нас,— похитав головою Кучеренко, дивлячись крізь щілини настилу в глибину колодязя.
— Хай мало нас тут, хай ще нас загнано в оце підземелля, але ми — ленінці! Ми дужі своїми зв'язками із строковим людом. Нам є на кого спертися...
— Страйк,— підвівся Бронников.— Треба готувати загальний страйк степовиків. Пора дати бій...