Коли двері відчинилися, якась невиразна постать зустріла його на цьому порозі запитом — "Вам до кого?" — йому хотілося все кинути і тікати. Не кинув і не тікав… Промимрив швидко ім'я брата, і постать впустила його до середини, заваленої різними речами, і вказала на двері в кінці вузького проходу. Іван підійшов до тих дверей і постукав. І коли йому сказали увійти, відчинив і увійшов. І зупинився біля порога, мов жебрак, із своїм клуночком. І бачив у слабо освітленій кімнаті безліч речей на всіх стінах і у всьому просторі, а між тими речами побачив жінку, що щось смажила на примусі, і молодого парубка, що сидів далі в кутку при столику… Хвилина глибокої тиші наступила при цьому. Жінка, перестала смажити, залишила сковороду, зробила кілька кроків у напрямку Івана…
— Іван? — проговорила вона переляканим голосом, а очі її дивилися, мов би бачили мару.
— Так, — промимрив Іван. — Це я, Катерино! — Жінка кинулась йому на шию, і зайшлася глухим плачем. Іван незграбно намагався визволитись з її обіймів. — Ну чого, ну чого? — мимрив він і не знав, що робити. Парубок, що сидів у кутку, звівся і поволі підступив до Івана й Катерини. Катерина лишила Івана і кинулась знов до свого примуса. Іван глянув на парубка і якось ніби посміхнувся. — Виріс — диви! — промовив він, і обидва вони обнялися.
— Підходь, Іване. Сідай! Василю! Зроби там батькові місце. А Петра й Михайла ще нема… Вони зараз надійдуть… Сідай, Іване… — говорила Катерина
— Сідай, батьку! — каже й Василь і вказує йому на стілець біля столу. Іван сідає, кладе свій клуночок на колінах, ніби він лише на хвилинку зайшов і зараз ось відійде. І ніхто йому того клуночка не віднімає. І він не знає, що далі казати, а його очі збентежено дивляться по всіх стінах, що на них стільки тих портретів великих і малих, усіх тих, що їх імена чути на кожному кроці. І той з бурхливою чуприною і великою бородою, і той з лисою головою, і той з великими, гусарськими вусами, і інші, і інші. Їх тут так багато, що Іванові робиться ніяково. З'їдлива, сіра втома лягла на його обличчі і він має одно-єдине бажання: мовчати. Дивне, незбагнуте почуття купчилося в його нутрі: здавалось, він не прийшов до своїх людей і взагалі не до своїх, а попав до зовсім чужих людей десь на іншій плянеті, з якими він ніколи не мав нічого спільного.
Чекали на прихід Петра, а головне Михайла. Катерина, видно, дуже збентежена, Василь ще більше. І коли з'явився Петро і побачив Івана, він зблід. Іван це виразно помітив.
— Іване! — вирвалось у Петра, і він кинувся братові на шию, потім скинув своє старе, потріпане пальто і швидко ходив по хаті. Іван знов сів на своєму місці. — Діло дрянь, Іване! — казав Петро. — Чи бачив ти, що там вони про тебе понаписували? — запитав він, схопив газетку, що лежала на ліжку, і подав її Іванові. "Зламати спротив озвірілої куркульні" — мигнуло перед втомленими Івановими очима. Іван лише глянув на цей наголовок і відкладає газету. — Ні, ні, Іване! Прочитай! — каже Петро. — Там про тебе… — Іван бере газету і читає: "Розпорядження партії й уряду про ліквідацію куркуля, як представника окремої кляси, натрапляє на селах на впертий опір всіляких залишків проклятого царського режиму у вигляді куркульні, підкуркульників та різних інших їх пособників. Так у селі Ліпляві, Переяславської округи, озвірілий куркуль Микита Боровик почав стріляти в бриґаду активістів, при чому було вбито двох комсомольців і поранено голову райвиконкому Михайла Калиниченка.
Органам ҐПУ вдалося ствердити, що головним заправилом тієї бандитської зграї був відомий на цілу округу багач Іван Мороз, в минулому царський офіцер, що йому вдалося уникнути правосуддя пролетарської влади і аж до цього часу вільно перебувати на хуторі, не дивлячись на те, що свого часу там містився штаб відомого бандита Водяного, шваґра Морозового, до якого належав також сам Мороз і його рідна сестра Тетяна.
Коли ж настав час повної ліквідації того гадючого гнізда, Іван Мороз, щоб не віддати хутора державі, запалив його з усіх кінців і разом із своїми підкуркульниками вирубав у пень три десятини прекрасного овочевого саду. Надіємось, що на цей раз наші органи безпеки виявлять більше чуйности і подбають, щоб подібні елементи були з корінням винищені, де б вони не були, по всій території нашої великої соціялістичної вітчизни…"
Під час читання у кімнаті стояла велика тиша, і коли Іван дочитав і поволі відклав газету, Петро перебив мовчанку.
— Ну? Тепер ти нас розумієш? — казав він, і голос його був зовсім дубовий, ніби він говорив з підземелля.
— А ти віриш тому, що там написано? — запитав Іван також зміненим голосом.
— Що тут поможе — віриш — не віриш? Що тут поможе!
Іван мовчав, Катерина мовчала, Василь мовчав.
— А ви… — почав було Іван… — Того… Я ось того… Я лиш було… Знаєш… Зайшов… Ну, але раз так. Я ось піду, — і Іван устав.
— Ні! Іване, ні! — вирвалось у Катерини. — Куди ти підеш?
— Чекай, — казав вже спокійніше Петро. — Дійсно, куди підеш на ніч…
І саме в цей час, як бомба, увірвався Михайло.
— Батьку! — почав він було, але побачивши Івана, засікся…
— О! Дядько Іван! Здоров, дядьку! — подав швидко Іванові руку і міцно її потиснув. Усі стояли, усі сподівалися гіршого, всі полегшено відідхнули. Михайло одразу перейшов на інше. — Маю не таку несподіванку! — викрикнув він захоплено і вихопив із свого портфелю також газету. — Дивіться! — і вказав на першу сторінку. Усі глянули на газету. На першій її сторінці на весь зріст красувався портрет нікого іншого, як наймолодшого з Морозів — Андрія. З широкою посмішкою, з орденом на відлозі, у новому костюмі… І навіть в капелюсі! — От вам, дядя! — викрикнув Михайло. — "Он нас бйот по ліцу правдой!" — прочитав він на весь голос.
Несподіванка потрясаюча, громоподібна! Усі заніміли. Виявилось, що Андрієва книга "Ллють сталь", що свого часу вийшла у київському видавництві "Книгоспілка" і що зазнала нищівної пролетарської критики майже у всіх друкованих органах України за різні численні збочення, тепер вийшла російською мовою і несподівано наробила великого галасу. Сам Сталін висловився про неї: "самая крупная кніґа, какую мнє прішлось за послєднєє врємя чітать. Ана б'йот нас по ліцу правдой. Большевістская кніґа, настоящая!"