— Андрію! Я тут!
— Синооочку! Я з тобою!
З машин виривались відповіді:
— Прощайте! Привіт рідним!
— Разогнать сволоч! — кричить конвоїр. Вартові біжать до пригірка, юрба розбігається, але далі чути крики. Машини під'їжджають і під'їжджають. Швидше, швидше. По сорок дві особи. Не виглядати з вікон! Замри! Тиша. Велика тиша. Лише стогони… І десь там в темноті гудуть машини. Від'їжджають і приїжджають. Оклики вартових, блискають світла.
— Ну, братці! Шах і мат! — чує Іван біля себе. — Хахлацький конвой. Пропали…
— А ти потіснись, не сам тут.
— Тісно? В рот-параход — замов собі пульман.
— Ей, там! — гримають до стіни. — Замовкни!
— Сьомий раз їду, — чує Іван.
— І ніяк не можеш доїхать, — відповідають тому.
— Не довезуууть, — хвалиться той. — Тюрма як тюрма і шістсот грам хліба, і прочиї удовольствія, лише оті "осмідеї". Не можу терпіти. "Штампи, фраєра", ну ж і, скажу, вам, народ.
— Ей, там! Виходь котрий! Провізія! По два оселедці і по шматку хліба.
— Здорово, — чує Іван.
— От-так-так! Тепер без води здохнеш.
— Нічого. В Сибірі водиии! До чорта.
— Сволочі! — падає в темноті слово. — Не могли дать котлету з салатом.
— За тридцять п'ять день сам станеш контлєтою.
— А цікаво куди повезуть?
— Наперед санаторія. Готель. Тепла й холодна вода. П'ять разів їсти. Музика. Танці увечорі.
Хтось голосно шморгнув носом.
— Не шморгай, не шморгай, це ти Лафакі? Задовгий маєш ніс.
— Ідіот, — чулась відповідь.
— Ех, як дрюкону, свиснеш Троцьким. Ти ще не знаєш, Лафакі, по чому кури у нас, ти ще "фраєр", а от поживеш — побачиш. — Знов голосно шморгнуто носом.
— Залиши, не бачиш — учоний.
— Ладно. Іншим разом.
А потяг стояв на місці. Іван сидів у кутку, дістав свої оселедці і хлібину, все те зложив біля себе на помості, обпер голову об стіну і дрімав. Не помітив, як рушили, а коли прокинувся, у вагоні було напівтемно, і колеса вистукували такти.
II
Другого листопада, о восьмій годині вечора в конторі Головного Управління Таборів Особливого Призначення для Усть-Печорського басейну в Котласі на Північній Двині, сидів головний начальник цієї інституції Карл Ворман-Юрин — чорний, міцний, у шкіряній куртці з револьвером. Перед ним на новому, непофарбованому письмовому столі папка паперів. На дерев'яних стінах карти, діяграми, на весь зріст в шинелі портрет Сталіна і портрет Ягоди у френчі, з вусиками і піввійськовому кашкеті. В кутку при дверях велика, американська, набита дровами піч, що від неї пашить теплом, і все те освітлене лямпою на сто ват, що звисає на шнурку під стелею без ніякого оздоблення.
На дворі лютий, гострий вітер, саме сьогодні повіяло ним від Уралу — загуло, закрутилося, посипало густим, дрібним, колючим снігом.
Кілька хвилин по восьмій до контори входить високий чоловік, що, осліплений гострим світлом лямпи, зупиняється біля порога. На ньому одяг, з якого вилазить шматками вата, ноги замотані ликом, соломою, на голові купа дивовижно зложеного ганчір'я. Обличчя темне, заросле, вуса вкриті льодом. Здавалось, що він п'яний… Не стояв, а хитався на довгих, тонких ногах.
— Ви Мороз будете? — запитав Ворман приходька.
— Мороз, — відповів той спокійно.
— Іван Григорович?
— Так.
— Востаннє працювали в радгоспі ім. Дзержинського — Мошни, Шевченківська округа?
— Так.
— Підходьте ближче, познайомимося. Я Ворман, може чули. Сідайте, — і вказав на дерев'яне крісло з поруччям. Іван сів. — Курите? — Іван простягнув зовсім чорну руку і взяв цигарку. При тому стягнув з голови ганчір'я. Купа розкуйовдженого волосся виглянула на світ.
Ворман кілька разів глянув на Мороза.
— Ну, от. Я запросив вас сюди з наказу начальника ҐПУ Ягоди. Маємо про вас точні і вичерпуючі відомості. Хочемо доручити вам керівництво великим ділом. Завтра летите літаком до Ухти і там почнете роботу. Не зобов'язані вертатися до вашого бараку, ночуєте у мене, а там переходите в свобідний стан.
Ворман глянув на Мороза, слідкував, видно, яке враження зробить на того його заява, але Іван був весь у своїй бороді і його майже не видно. Рухи його далі спокійні і байдужі.
— Ну, що ви на це? — питає Ворман.
— Діло нове, — каже Мороз глухим голосом.
— Думаю, що ви з ним справитесь?
— Побачимо.
— Як ваше здоров'я?
— Нічого. Два-три дні нормального стану і пройде. Кінцівки, на щастя, цілі.
— За ваші кінцівки наперед подумано. У нас тут діло, потребуємо людей… І велике діло. Ухт-Печорський комбінат — нафта, вугіль, ліс, будова залізниць, доріг, міст, освоєння білих плям. Завдання гідне ваших здібностей, Мороз, і я певен, ви не будете до нас в претенсії за деякі турботи, вам спричинені. До вашого розпорядження прийде п'ятнадцять тисяч робочої сили, а згодом, за пляном тисяч сімсот-вісімсот. Понад триста тисяч квадратових кілометрів простору…
— Спробуємо, — каже Мороз.
— Ну, от… А тепер ідіть зо мною…
І вони виходять, на дворі чекає машина, сідають і їдуть проти різючого вітру, згодом зупиняються перед невеликим дерев'яним будинком з мезаніном. Входять до середини, Ворман дає розпорядження, а Іван відразу йде до вмивальні. Ванна, бритва, чиста білизна, чистий одяг. Все готове, все чекає. Іван не Дивується, все так є, так бути має, скидає своє лахміття, згрібає з себе пудами багно і воші, вода у ванні стає чорною, випускає її, впускає чисту і так три рази. А далі бриє страшну, дику бороду, розчісує патли. По годині на нього глянула з дзеркала костиста, бліда личина, подібна почасти на людину, почасти на рибу. Великі вгрузлі очі, могутні брови — і це все.
Побачив свою вечерю. На білому, круглому столі краяна печеня, паштетова ковбаса, білий хліб, чорна ікра, масло, чай і вино.
— На жаль, не можу з цього скористати, — каже Іван. — Щось потонше. У мене, бачте, присох до спини шлунок.
— Ах, так. Вибачайте, Іван Григорович… Я зараз. Пройде.
— А того — мене трохи розібрало у ванній… На цей раз вже… — не договорив речення і вже гримнув на поміст. Здається чути, як заторохтіли його кістки.
Очуняв Мороз у білому ліжку, вузька, тепла кімната, столик і стілець. Над ним стояв з посміхом Ворман.
— Вибачайте. Це зо мною вперше така комедія… Воно пройде.
— Ясно — пройде, — каже Ворман. — Тепер не вставайте, вам принесуть чай, а завтра о шостій ми з вами зустрічаємось. Бажаю спокійної ночі! — і Ворман вийшов.