— А хіба не так? Чи ЛІ не знесла я тисячі прикрих днів? Хоч би ті анонімки і підписані листи твоєї Ольги — лише вони чого були варті?
— Ніхто тебе не примушував так "страждати"!
— Гм,— раптом спокійно погодилася Ганна.— Ніхто. Просто ми за тих часів багато цілувались і мало аналізували свої вчинки. А все ж признайся: хіба ти ніколи не казав собі: "Ах, якби не ця жінка..." — і перелічував подумки безліч героїчних вчинків, яких доконав би ти, якби я не стояла на заваді?
— Не мели дурниць, Ганно!— розгнівався я, але таки подумав, що вона не зовсім помиляється.
...Насувається гроза, видно. Мої чотири стіни аж розколисує спека. Годі думати про вино і любов, розсудлива дружба і кухоль холодного пива — найкраща річ у таку задуху.
Ганна не любить пива.
Малий не любить пива.
Одного разу, провівши Гайну на поїзд, я стояв на пероні, заскленому, як оранжерея, курив сигарету, дивився на ліхтарі, що вишикувались уздовж перону добре вимуштруваними солдатами, на людей — почував себе безнадійно самотнім, бо я був до відчаю закоханий у Ганну. То була любов, як у старовинних "жорстоких" романсах, від неї трава горіла, а Ганна навіщось мучила мене своїми забаганками і примхами, примушувала допоминатися ласки, як жебрак вискиглює шматка— хліба, її тішило моє упокорення.
Вона підкреслювала свою жіночу владу і привселюдно, і на самоті. Умовляв себе: годі вже, буде з мене тієГ любові, і тих поглядів, які кидали на Ганну мужчини. Погляди зоставалися на мені — усі до одного — як болюче тавро, а Ганна від них немов аж квітла, як від лоскітливих дощових крапель. Вона раділа з тих ковзких поглядів, вона захоплювалася усім навперейми — червона ікра, старовинні книги, інкрустовані дерев'яні рамки і навіть кіноактори. І все-таки я любив її, вона займала більше думок, ніж син... Враз я побачив хлопчину, що самотньо блукав пероном.
— Що ти тут робиш? — запитав його.
Він оглянув мене, як колись моя приручена сорока,— спершу туфлі, потім ґудзики, потім руку з годинником, а далі зазирнув у очі,— що він побачив там, не знаю, хіба що відблиск жовтих і нерухомих ліхтарних вогнів,— але врешті припинив оглядини, махнув сам собі головою і довірливо признався:
— Батька зустрічаю.
— Сам? У таку пору? І мама тобі дозволила?
— А мама нічого не знає. Вона в нічній зміні, вона думає — сплю. А я вже цілий тиждень зустрічаю батька.
— Як то — тиждень?
— Ну, я ж не знаю, коли,він приїде. Мама сказала — будапештським поїздом, о дванадцятій годині п'ять хвилин. А котрого дня — цього вона не сказала. Може, й сама не знає...
Будапештський прогуркотів біля нас, видихаючи важкий запах втоми, дальніх доріг і чаду, але батько малого не приїхав. Хлопчик здвигнув плечима і сказав, не дивлячись на мене:
— Нічого, напевно, завтра приїде.
— Напевно.
— Або ж післязавтра,— правда?
— Т це може бути,— погодився я.
Ми пішли геть з вокзалу. Сіли на трамвай — я відвіз хлопчика додому, ні про що не випитуючи. Другого дня знову щось потягло мене подивитися на цього малого, однак його не було на вокзалі. Певно, мама замкнула на ключ або ж сам зневірився у тому диві — у появі батька. Отоді я й розмірковував, чи не спаде колись на думку моєму Андрійкові шукати на нічному пероні баламутного тата. Однак тільки пізніше зрозумів, що то я сам ладен був його шукати на краю світа, коли б він подався собі кудись. І не на тім стояло, що між мною і Ганною траплялись у ту пору якісь звади і сварки і мені захотілося дитячої доброти й безпосередності, якій не доступне і не потрібне доросле самозаглиблення. Просто мені здалося, що я без нього — як музичний інструмент, иа якому ніхто ніколи не заграє, не видобуде чистого звуку.
З Ганною нам тоді було добре. Ми відпочивали над лиманом, берег при зеленій воді лежав чистий, відмитий до жовтого полиску. Спали в дерев'яній прибудові, в щілини залітали комарі, вітер і відблиски далеких зірниць. Нам було добре, ми тоді не сперечалися, не докоряли одне одному — Ганна стала якась тиха, немов залишила у місті всі свої примхи й витребеньки разом з тушшю для вій і найлоновими блузками.
Землю сушила нестерпна спека — от як сьогодні, коли я по-справжньому почав думати про. сина. Я до непримітних деталей усе пам'ятаю: між небом і морем громадилися хмари на видноколі, облягали море і ніби пливли водою до землі. Ганна грала з якоюсь веселою компанією у волейбол; я, дивлячись на них, думав: "Хочеться ж їм грати у таку спеку" і зовсім випадково, глянувши убік, помітив, як поруч розташувалися двоє — батько і син. Батько невисокий, з кумедними короткими ногами, у довгих синіх трусах, над тугою гумкою звисав кругленький животик — хто-зна, чому все те запам'яталося. Хлопчик стояв стрункий, у новеньких плавках, навіть гумова шапочка не псувала його милого, майже дівочого обличчя з великою родимкою біля вуха. Вони сиділи так близько, що я все бачив. Обдирали золотисту скумбрію, їли, сміялися, говорили одне одному щось веселе, потім ми з Ганною ходили обідати і попросили їх доглянути наші речі — не хотілося тягти до кафе; а ще потім Ганна грала в м'яча на жовтому піску. Ганна в червоному купальнику грала в м'яча на жовтому піску, а батько того хлопчика стояв на самому краєчку берега, незграбно, мов клоун на канаті для розваги публіки, розмахував руками. Я втішався із свого порівняння, поки не зрозумів, що скоїлося. Старий стояв на березі і все гукав:
— Славку, Славку, Славчику!
Гукав він зовсім неголосно і був такий непримітний і звичайний, такий пересічний у своїх синіх довгих трусах, що на пляжі так ніхто нічого й не помітив, хоч далеко за буйки виходив рятівний човен. Потім старий непевним і тягучим кроком пішов по піску і ніби спіткнувся об те місце, де вони зовсім недавно — з півтори години тому — сиділи з сином, їли скумбрію, мачали в сіль помідори і говорили одне одному щось дуже веселе. Він упав на пісок, ніби хотів добре вигріти на сонці старі кості, впав на пісок і гладив дбайливо складені штанці свого сина, пестив і приказував дуже буденно, немов питав, котра година:
— Ну от, а що ми тепер скажемо нашій мамі? Славку, що ж ми тепер скажемо нашій мамі?..