— Добривечір, реб Тев'є!— чую я раптом, як хтось мене називає на ім'я.
Повертаюсь, дивлюся — знайомий: Мотл-жилетник, кравчук з Анатівки.
— Доброго здоров'я,— кажу,— про вовка помовка. Сідай, Мотл, на божій землі,— кажу.— Як це ти раптом опинився тут?
— Як я прийшов? Ногами,— відповідає він, сідає коло мене на траву і дивиться туди, де мої дівчата пораються біля глечиків та біля горнят.— Я давно вже збираюсь до вас, реб Тев'є,— каже він,— але все часу не маю; одну роботу кінчиш, другу береш. Я тепер сам собі кравець. Роботи, хвалити бога, досить, у всіх кравців тепер роботи повно. Цього літа у нас сезон весіль: Берл гугнявий справляє весілля, Йосел-паливода справляє весілля, Мендл-заїка справляє весілля, Яків язикатий справляє весілля, Мойше-горлань справляє весілля, Меїр-кропива справляє весілля, Хаїм-лошак справляє весілля і навіть удова Тригубиха теж справляє весілля!
— Усі на світі,— кажу,— справляють весілля, тільки я один нещасливий. Мабуть, не заслужив у бога...
— Ні,— озивається він до мене і дивиться туди, де дівчата пораються,— ви помиляєтесь, реб Тев'є; якби тільки схотіли, ви б теж тепер були близькі до весілля. Це залежить тільки від вас...
— А саме,— кажу,— яким чином? Може, маєш нареченого для моєї Цейтл?
— Ви вгадали! — каже він.
— Хоча б пристойний жених? — питаю і думаю собі: "Ото буде цікаво, якщо він має на увазі м'ясника Лейзер-Волфа!.."
— Наче для неї покроєно! — відповідає він мені кравецькою мовою і дивиться все туди, де пораються мої дівчата.
— Звідки родом, цікаво знати, твій жених? — запитую я в нього.— 3 яких країв? Якщо від нього тхне м'ясною крамницею,— кажу,— я навіть слухати не хочу ані дивитись!
— Боронь боже,— каже Мотл,— він ніколи і близько не стояв коло м'ясної крамниці! Ви знаєте його, реб Тев'є, дуже добре!..
— Він,— питаю,— хоч рівня для нас?
— Ще яка рівня,— каже Мотл,— рівніше не може бути: це, як то кажуть, скроєно і пошито!..
— Хто ж він такий, твій жених? — питаю.— Цікаво послухати.
— Хто жених? — повторює він і дивиться все туди, до дівчат.— Жених, розумієте, реб Тев'є, таки я сам...
Тільки-но він мені це вимовив, я, наче ошпарений окропом, схопився з трави, а він за мною. І отак ми стали один проти одного, мов ті півні.
— Чи ти збожеволів,— кажу до нього,— чи ти просто так з глузду з'їхав? Ти сам сватальник, сам кум і сам жених, тобто на своєму весіллі із своїми музиками! Я ще ніде такого ніколи не чув, щоб парубок сам сватався!
— Те, що ви кажете, реб Тев'є,— озивається він до мене,— ніби я божевільний, то нехай наші вороги божеволіють. Я ще, можете мені повірити, при повному розумі. Не треба,— каже,— бути божевільним, щоб хотіти вашу Цейтл. Ось вам доказ: Лейзер-Волф — найбільший багатій у нашому місті — теж хотів її взяти без копійки посагу. Ви думаєте, це секрет? Все містечко вже знає!.. А те, що ви кажете: "Сам, без сватів",— то я дивуюсь вам: ви ж, реб Тев'є, людина, котрій, нівроку, пальця в рота не треба класти,— відкусите... Але навіщо довго розпатякувати? Справа,— каже він,— така: я і ваша дочка Цейтл давно, ще понад рік тому, дали одне одному слово, що ми поберемось...
Коли б хто мені загнав ножа в серце, було б приємніше, ніж чути оці слова. По-перше, куди йому, кравцеві Мотлу, бути зятем Тев'є? По-друге, що це за балачки: вони дали одне одному слово, що поберуться?
— Ну, а я де? — озиваюся до нього.— Чи можу й я своє слово сказати з приводу моєї дитини, чи мене вже зовсім не питаються?
— Боронь боже,— вигукує він,— саме для цього я й прийшов до вас переговорити, як тільки почув, що Лейзер-Волф сватається до вашої дочки, котру я вже понад рік люблю...
— От ще скаже,— озиваюсь я.— Коли Тев'є має дочку Цейтл, а тебе звуть Мотл-жилетник і ти кравцюєш, то чому ж ти маєш її ненавидіти?
— Ні,— каже він,— не це я маю на оці. Я маю на оці зовсім інше. Я вам хотів розказати, що я кохаю вашу дочку, і ваша дочка мене кохає; вже понад рік, як ми дали одне одному слово. Уже кілька разів,— каже він,— я збирався з вами переговорити, але все відкладав на пізніше, поки зберу кілька карбованців, стягнуся на машину, а потім ще приодягнусь як годиться, бо кожне ледащо має тепер по два костюми і по кілька жилетів...
— Тьху на вашу голову,— озиваюсь до нього,— з вашим дитячим розумом! А що ви робитимете після шлюбу,— покладете зуби на полицю і з голоду помиратимете чи, може, годуватимеш свою жінку жилетами?
— Е,— відповідає він,— мене, реб Тев'є, дивує, що ви таке кажете! Мені здається, що коли ви одружувались, ви теж, мабуть, власного палацу тоді ще не мали. Проте, як бачите... Одно з двох, що буде з усіма, те буде і зі мною... А крім того, у мене ж ремесло в руках...
Одне слово, чого тут довго розводитись? Він мене умовив, бо навіщо нам себе дурити: як справді одружуються інші бідняки? Якби всі хотіли зважати на такі речі, то ніхто з людей нашого стану ніколи не міг би одружитись... Мене тільки дратувало, і я не міг ніяк зрозуміти ось чого: вони самі дали одне одному слово! Що це на світі робиться? Парубок зустрічається з дівчиною і каже їй: "Дамо одне одному слово, що поберемось". Зовсім занедбано звичаї предків!.. Та коли я глянув на мого Мотла, як ото він стоїть із серйозним наміром, без будь-яких хитрощів, опустивши голову, наче грішна людина, я собі подумав: "Поміркуймо спокійно і без запалу. Чого я кирпу гну, чим хизуюсь? Шляхетним походженням? А хто я такий: онук святого рабина, чи, сказати б, багатий посаг даю моїй дочці, чи виправу, прости господи?.. Мотл-жилетник, щоправда, таки кравець, але він досить порядний парубійко, працьовитий хлопець, може прогодувати жінку, а до того чесна людина. То що я маю проти нього? Тев'є,— кажу я сам собі,— не строй з себе дурня, дай згоду. Як у письмі сказано: "Дарую тобі..." — нехай буде в щасливий час!.. Ну, гаразд, але що робити з моєю старою? Вона ж мені такого заспіває, що хоч із хати тікай! Як втовкмачити їй, що саме так буде найкраще для Цейтл?
— Знаєш, що я тобі скажу, Мотл,— звертаюсь я до жениха,— ти йди собі додому, а я тим часом тут уладнаю все, що треба, перебалакаю з тим, з іншим, як у наших книгах сказано: "А випивка згідно з законом",— все мусить бути обмірковане заздалегідь. Бог дасть, завтра, якщо ти до того часу не передумаєш, ми, мабуть, побачимось...