— Нічого, дітки. Добре! Дуже добре. Тепер пождем. А там Бог дасть, може, дощ. А там, може, й ще добудем що.
Золоті арабески
Зіпсувавши солонці, вони кілька день не пантували. Але знайшли собі не менш цікаву розвагу: "лучили" рибу.
Вдень косили та гребли сіно, запасали на зимовий промисел, а вночі "лучили" рибу.
Спустили на воду байду. Приробили вилку і жаровню з товстого дроту, що валялась у хижі, до байди спереду.
На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березової кори, ще й брали запас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость, рушниці про всякий випадок, і втрьох — Грицько, Наталка й Григорій — рушали на річку.
Байда тихенько пливла за течією. На носі байди горіла яскрава ватра, — навколо від того було ще темніше, — так в темряві та тишині рухалися з дивним смолоскипом. Місцями, де було глибше і де риби було більше, — підкидали палива ще й бризкали гасом. Полум'я вибухало фейерверком, розсипаючи іскри.
Це були дивні ночі. Це була велика втіха для Наталки. А ще більша, може, для Григорія. Наталка більше була з остю і іншим не хотіла віддавати. Григорій охоче відмовлявся від своєї "черги" на її користь, мотивуючи тим, що в нього "руку крутить", — і мав з того вигоду. Він сидів на кермі і стернував тихенько дрючком і дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п'янів від того споглядання. А вона не помічала. Занісши ость навідліг і зігнувшись, мов пантера, вдивлялась гострим бистрим зором у глибінь. Химерні блищики танцювали на її розчервонілому обличчі, повному невимовного захвату. Пасемко волосся тріпотіло і золотилось над бровами. Блискавичний удар — і Наталка тріумфує... Викидає в байду здоровенного тайменя або меншого х а р ю з я. Вибирала все найбільшу і била влучно.
А Грицько пильнував вогню. Коли він хотів і собі взяти ость, вона його благала:
— Грицю, братику, хай я ще... Ось іще, іще трішки...
Нарешті передавала з жалем йому ость, заступала його коло вогню. Але не могла втерпіти і перехилялась слідом за братом, пильнуючи. Тоді Григорієві важко було держати байду рівно, але він напружував усі сили. Коли Грицько давав хука, Наталка хвилювалась. За другим разом — проганяла і заступала сама. Григорій радів з того. Спостерігав годинами. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною.
Ось зігнулась помалу і враз розігнулась, мов сталева пружина з дзвоном. Ость, пробивши рибу, черкала по камінному дну.
А раз помилилась і вгородила ость замість риби в пень. Довго вони крутились на однім місці заякорені, не можучи висмикнути ость. Десь заїло в сирому дереві. Наталка хвилювалась, гнівалась, хотіла тут же роздягатись і лізти в воду. Забула, з ким вона. А коли Григорій мовчки, спокійно поліз у воду, скинувши лише сорочку, вона якось слухняно поступилась йому в цьому. Ба, гукала на нього і командувала, — думала що то батько. Енергійно допомагала йому, вказувала, з якого боку краще йому підійти, тощо. А як Григорій, звільнивши ость, підвівся і зустрівся очима, Наталка вмить спалахнула, здивувалась. Почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!
То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками.
На світанку вони пхалися проти течії у три пари рук і причалювали біля хати. Мокрі, втомлені, закурені сажею, але щасливі.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ сьомий
MEMENTO MORI
Над Голубою паддю, над горами ліловими, над буйними нетрями стояв сліпучий сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин мерехтіли на всьому, випромінюючи маленькі сонця, розсипаючи спектри, на лапатім листі дубів і ліщини, на травах, на квітах, на тисячолітніх, укритих мохом пнях і колодах і на вершинах височенних кедрів та осик... Вони мерехтіли там особливо, як вогнисті краплини; часом одривалися нечут-но і лет''ли вниз, блискаючи межи стовбурами і прошиваючи синій холод глибоких сутінків гущавини.
Буйна роса була на всьому, тяжіла гронами, згинаючи стеблини трав та одгортаючи пелюстки квітів. Було напрочуд тихо. Ні шелесне лист, ані ворухнеться травинка. Тільки веселкова мерехкотнява...
Наталка стояла на кладці з рушницею і, трохи зігнувшись, дивилась у воду нерухомо, — пильнувала т а й м е н я, що від двох днів заволодів увагою цілої їхньої колонії і що його вони завзялися встерегти, змагаючись між собою. Здоровенний таймень. Він жив межи великими кам'яними брилами в водяній прірві і лише іноді показувався на чистих мілинах, бентежачи мисливські душі, але не давався ні на які хитрощі — зникав враз, як тільки тупне хтось на березі, ніби відчував небезпеку. Весь інтерес цього надзвичайного полювання полягав у тім, що тайменя тяжко було підстерегти, а ще тяжче було встрелити в воді: тільки пущена всторч куля могла досягти мети. Пущена ж під кутом куля тьохкала об воду, робила рикошет і дзижчала геть як несамовита, ніби від болю, що забилась об воду. Та таймень не давався ані на постріл сторч, ані під кутом.
Наталка заповзялась на нього особливо — така вже вдача: як що заволоділо її серцем, то вже край. Тепер ось заволодів її серцем таймень... Стояла, як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчю, по очах їй бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати полювання, — сміхотливі зайчики, віддзеркалені хвилями.
В такій же позі і теж з рушницею стояв Гриць на скелі, що випнулась далеко над водою.
Григорій, що облишив уже цю розвагу... Не тому, що до неї треба було китайського терпіння, а тому, що був такий чудесний веселковий ранок, а ще, може, тому, що в того дівчиська по очах і обличчі пустували надзвичайні сонячні зайчики, перекочуючись, мов плями живого срібла. Сидів собі отак на перекипеній банді посеред осяяного сонцем подвір'я, підставив під сонце розхристані груди і дивився на той цілий світ сліпучий. Тиша була на світі, і тиша була на серці, і мерехтіння-мерехтіння...
Чомусь згадувався Врубель з його веселковою палітрою. Царівна Лебідь... І той розбитий "Демон" з поламаними крилами і печальними очима... Тільки ж ні! Нема того генія, щоб передав ось цю буйну симфонію блиску і спектрального шалу, і тієї радості — буйної радості життя й цвітіння, — ані отих невидимих крил у серці, що виростають... А надто ж того воскресіння, отого пришестя людини на цей світ, — і вже не в світ нудьги, брутальності і одчаю (те все зосталось позаду, як в тумані), а в світ веселкового сяйва, безмежного радісного спокою і щастя... Дивне почуття володіло ним. Воно ним володіло вже від багатьох днів, відколи він пірнув у цей первісний, незайманий, напівказковий світ і ставав помалу сам його часткою мимо своєї волі — часткою цього блиску, і шалу, і радісного спокою, і цілої цієї симфонії буття, що поза нею, здавалось, немає вже нічого іншого і ніколи не було. Почуття те дивне стосувалось минулого. Його не було. Так, було лише марево, був химерний сон. Туманна фікція, видимість світу. І він був там ще тоді, коли ще не народився на світ взагалі, коли ще не жив, як людина, а жив, як інша істота. Раптом!..