— Не можу з тобою погодитись. Усе, що можна зробити раз...
— Облиш свою філософію, хлопче. Ти чудово знаєш, що це унікальна комбінація випадкових чинників — нам просто пощастило.
— Можеш повторювати скільки хочеш. Деякі біоелектричні зміни...
— Він повернувся.
— Йому не варто багато ходити. Як почуваєшся, друзяко?
— Я не друзяка, — прогарчав професор Меєр. — А за віком міг би бути вашим дідусем.
— Вибачте, сер. Мені здається, вам краще лягти.
— Так, — промовив професор Меєр. — Я ще надто слабкий. У голові паморочиться...
Кент підняв його й поклав на кушетку.
— Так краще?
Вони обступили його кільцем, поклавши руки один одному на плечі. Вони посміхалися і дуже пишалися собою.
— Ми можемо ще щось для вас зробити?
— Лише скажіть, і ми принесемо...
— Ось я налив у блюдце води.
— Ми залишили пару бутербродів біля вашої кушетки.
— Відпочивайте, — ніжно казав Касиді.
Потім він мимоволі погладив професора Меєра по видовженій, вкритій атласною шерстю голові. Фелдман вигукнув щось нерозбірливе.
— Я забув, — зніяковіло вибачився Касиді.
— Нам треба стежити за собою. Адже він — людина.
— Звісно, я знаю. Просто я втомився... Розумієте, він так схожий на собаку, що мимоволі...
— Забирайтеся звідси! — наказав Фелдман. — Забирайтесь! Усі!
Він виштовхав їх із кімнати й повернувся до професора Меєра.
— Можу я що-небудь для вас зробити, сер?
Меєр спробував заговорити, підтвердити свою людську сутність, але слова давалися через силу.
— Це ніколи не повториться, сер. Я впевнений. Ви ж... ви ж професор Меєр!
Фелдман швидко вкрив ковдрою тремтяче тіло Меєра.
— Усе гаразд, сер, — промовив він, намагаючись не дивитися на тремтячу тварину. — Головне — це інтелект! Мозок!
— Певна річ, — погодився професор Меєр, видатний математик. — Але я думаю... не могли б ви мене ще раз погладити?