— Пробачте!.. Я так хотіла вас побачити, що не могла всидіти дома… — лагідно сказала вона.
Ніжність бриніла не тільки в голосі — вона проглядала у всій її постаті.
Коли б не ця ніжність, Кікудзі було б нестерпно на неї дивитися — настільки пані Оота була виснажена.
Її страждання озвалося болем у нього в грудях. Усвідомлюючи, що він — його причина, Кікудзі піддався цій ніжності й відчув, ніби в грудях трохи одлягло.
— Заходьте швидше!.. Ви ж змокли!
Кікудзі підхопив її і завів у кімнату. В його рухах було щось жорстоке.
Жінка намагалась підвестися.
— Пустіть!.. Я сама… Бачите, яка я легка?..
— Справді…
— Я така легка… Страшенно змарніла… останнім часом.
Кікудзі аж сам здивувався — як це він її підняв…
— А донька не буде хвилюватися?
— Фуміко?
Вона запитала так, ніби Фуміко була десь поблизу.
— Вона з вами?
— Я від неї крадькома… — Пані Оота захлипала. — Вона з мене ока не спускає. Навіть уночі прокидається, коли я ворухнусь… Через мене вона мало не збожеволіла… Просто жах! Якось сказала мені: "Мамо, а чому ви не народили ще однієї дитини?.. От хоч би від Мітані-сана".
За розмовою вона трохи опам’яталася.
З її слів Кікудзі збагнув, як тяжко страждає Фуміко. Страждає тому, що не може спокійно дивитися на материне горе.
Однак її слова — "от хоч би від Мітані-сана" — кольнули його в серце.
Пані Оота пильно дивилася на Кікудзі.
— Можливо, й сьогодні вона побіжить за мною… Я вискочила з дому, коли вона кудись пішла. Мабуть, думала, що в дощ я не посмію вийти…
— Тільки тому, що дощ?
— Так… Вона думала, що мені не вистачить сили вийти в дощ…
Кікудзі тільки кивнув.
— Цими днями Фуміко була у вас?
— Була. Просила, щоб я вам пробачив. А що я міг їй відповісти?
— Я її розумію… І все-таки я прийшла… Який жах!..
— Ну що ви! Я вам дуже вдячний!
— Спасибі на доброму слові… Мені й цього досить… Я так мучилася… Пробачте мені!
— Чого ви так переживаєте? Ви ні перед ким не завинили. Невже вас тривожить тінь мого батька?
Її обличчя було незворушне, наче вона нічого не чула. Слова Кікудзі мовби канули в порожнечу.
— Забудьмо про все… — сказала пані Оота. — І чого це я так розхвилювалася, коли Курімото-сан подзвонила?.. Мені соромно…
— Вона вам дзвонила?
— Так, сьогодні вранці. Сказала, що між вами і Юкіко-сан усе вже залагоджено… Чому вона мене про це сповістила?
Її очі знову наповнились слізьми, та за мить вона всміхнулася. Не сумною усмішкою, а щирою, простодушною.
— Нічого ще не вирішено! — заперечив Кікудзі. — Може, вона щось пронюхала?.. Ви з нею після того не зустрічалися?
— Ні, не зустрічалася. Та вона все знає… То страшна жінка. Сьогодні, коли вона подзвонила, щось їй здалося підозрілим. Я не вмію прикидатися… Коли вона сказала, я мало не знепритомніла… щось крикнула… Мабуть, і по телефону вона все зрозуміла, бо попередила мене: "Не заважайте!"
Кікудзі насупився. Він не міг знайти, що сказати.
— Заважати?.. Та хіба я на таке здатна?.. Я почуваюся такою винною перед Юкіко-сан… А тепер ще той телефонний дзвінок! Я так її боюся, тієї Курімото!.. Тому і з дому втекла…
Жінку трусило так, наче в неї вселився злий дух. Кутик рота сіпнувсь і перекривився. Було помітно, що вона вже не молода.
Кікудзі підвівся й поклав руку їй на плече.
Вона вхопилася за цю руку.
— Мені страшно!.. Страшно!.. — Жінка лякливо огляділась. Сили її покидали. — Це чайний павільйон?
— Так.
— Який гарний…
Кого вона згадувала — покійного чоловіка, який часто тут бував, чи батька Кікудзі?
— Ви тут уперше? — спитав Кікудзі.
— Так.
— На що ви задивилися?
— Просто так… Ні на що…
— Це мініатюра Содацу.
Пані Оота кивнула й безсило опустила голову.
— Хіба ви раніше в нас не бували?
— Ні, жодного разу.
— Невже?
— А втім, якось раз була. На батьковому похороні… — Її голос згас.
— Вода вже закипіла, хочете чаю? Відразу пройде втома. Я теж вип’ю.
— Хочу.
Пані Оота спробувала встати, але похитнулася.
Кікудзі вийняв начиння з коробок, що стояли в кутку кімнати. Це був той самий посуд, з якого вчора пила Юкіко. Та Кікудзі все одно його вийняв.
Пані Оота спробувала зняти покришку, рука в неї затремтіла, і покришка, вдарившись об чайник, тоненько задзвеніла.
З черпачком у руці вона схилилася над чайником, і сльози закапали на нього.
— І цей чайник ваш батько придбав у нас.
— Невже? А я й не знав, — мовив Кікудзі.
Його не здивувало, що чайник колись належав її покійному чоловікові. Не здивувало й те, що вона говорить про це так щиро.
Приготувавши чай, пані Оота сказала:
— Я не можу вам піднести. Візьміть самі, будь ласка.
Кікудзі пересів до вогнища, випив чаю.
Пані Оота, наче непритомна, впала йому на коліна.
Кікудзі обняв її за плечі. Вона майже не дихала, тільки ледь здригалася її спина.
Вона лежала в його обіймах, як слухняне маля.
III
— Оота-сан!
Кікудзі грубо тряс її, обхопивши руками шию, ніби хотів задушити. Він помітив, що ключиці в пані Оота випинаються тепер більше, ніж колись.
— Скажіть, є різниця між батьком і мною?
— Який ви жорстокий!.. Не треба…
Вона говорила тихо, її очі були заплющені.
Здавалося, вона ніби не хотіла вертатися на землю з іншого світу.
А втім, Кікудзі звертався скоріше не до пані Оота, а до свого розтривоженого серця.
Пані Оота легко заманила Кікудзі в той інший світ — тільки таким він йому видавався, — де ніби стерлася різниця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншого світу, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги.
Пані Оота, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первісною або останньою жінкою на цьому світі.
Мабуть, тому вона не відчувала різниці між покійним чоловіком, Кікудзі та його батьком.
— Коли ви згадуєте про мого батька, то вам здається, що він і я — одне й те саме?
— Змилуйтеся!.. Мені так страшно!.. Я — грішниця…
З кутиків її очей покотилися сльози.
— Скоріше б прийшла смерть!.. Я хочу вмерти!.. Як би радо я зараз умерла! Кікудзі-сан, ви щойно мало не задушили мене… Чому ви цього не зробили?
— Що за жарти!.. А втім, ви вгадали мої думки — мені здається, я таки хотів вас задушити…
— Невже?.. Я вам так вдячна! — Пані Оота витягла свою довгу шию. — Мене легко задушити, я так змарніла…