— Боюсь, що тоді всі дізнаються про маму.
Кікудзі не знав, що відповісти.
— То ви нікуди й не виходите?
— Чому ж ні. Замикаю двері й виходжу.
— Тоді зайдіть хоч раз і до мене.
— Дякую. Днями зайду.
— Як здоров’я?
— Змарніла трохи.
— Як спите?
— Майже не сплю.
— Це вже погано!
— От уладнаю справу з будинком і, мабуть, найму кімнату в подруги…
— Як це — уладнаю?
— Думаю продати дім.
— Ваш дім?
— Атож.
— Таки вирішили продати?
— А ви вважаєте, що не варто?
— Як вам сказати… Я й сам думаю свій продати.
Фуміко мовчала.
— Алло! Алло!.. Зрештою, це не телефонна розмова. Може б, зайшли… Сьогодні неділя і я сиджу вдома.
— Гаразд…
— Знаєте, я поставив квіти у "сіно" по-європейському. Якщо завітаєте, глечик можна буде використати для чаю…
— Для чайної церемонії?
— Я не збираюсь влаштовувати справжньої церемонії. Просто гріх, коли "сіно" використовують не за своїм прямим призначенням. Справжня краса чайного посуду виступає тільки в зіставленні з іншим посудом для чайної церемонії.
— Все-таки я сьогодні не прийду. Я така змучена… Ще більше, ніж минулого разу.
— Але ж у мене, крім вас, не буде нікого.
— Все одно…
— То невже не прийдете?
— Ні… До побачення!
— Бувайте!.. Здається, хтось прийшов… До скорого!
То прийшла Тікако Курімото.
Кікудзі насупився — невже вона підслуховувала?
— Щодня дощ та дощ… Тільки сьогодні видалася нарешті гарна днина. Отож я й вирішила навідатись до вас. — Тут Тікако помітила "сіно". — Літо вже в розпалі, і в мене поменшало уроків. От я й подумала: а що, коли я з вашого дозволу побуду в чайному павільйоні?
Тікако поклала перед Кікудзі подарунок — коробку печива і віяло.
— А в павільйоні, мабуть, знову пахне цвіллю?
— Можливо.
— О, що я бачу! "Сіно" Оота-сан? Можна поглянути? — запитала вона байдуже й підсунулась до глечика.
Зіпершись руками об татамі, Тікако схилилася над глечиком і зігнула свою дебелу спину, немов от-от мала бризнути на квіти отрутою.
— Придбали?
— Ні, подарували.
— Таку річ? Що й казати, подарунок щедрий. На спомин?
Тікако глянула на Кікудзі.
— Краще б ви купили таку коштовну річ. Жахливо, якщо ви її одержали від доньки Оота-сан.
— Купити? Треба подумати…
— Так і зробіть. У вас чимало речей, які належали панові Оота, але за все розплатився ваш батько. Коли взяв пані Оота під свою опіку…
— Я не хочу про це й чути!
— Авжеж, авжеж…
Тікако підвелась і вийшла з кімнати.
Невдовзі почулася її розмова зі служницею. Тікако вернулась у халаті.
— Отже, Оота-сан наклала на себе руки!
Її слова вразили Кікудзі, як грім з ясного неба.
— Не може бути!
— Ви так вважаєте? А я відразу здогадалася. Від неї завжди віяло чимось зловісним. — Тікако глянула на Кікудзі. — І ваш батько казав, що Оота-сан загадкова особа. Як жінка я про неї іншої думки, ніж ви, чоловіки… Як на мене, вона вдавала із себе надто простодушну й невинну. Мені такі не до душі. Вона якась наче аж липка…
— Не треба гудити небіжчицю!
— Нехай так… Але, здається, вона й з того світу заважає вам одружитися. А скільки натерпівся від неї ваш батько!..
"Напевно, сама лиха скуштувала", — подумав Кікудзі.
Любовний зв’язок батька з Тікако був для нього короткочасною розвагою, яка навряд чи обірвалася через пані Оота. Але Тікако зненавиділа пані Оота за те, що та залишилася з ним близькою до його смерті.
— Таким молодим, як ви, Кікудзі-сан, її не зрозуміти. Щастя, що вона померла. Їй-богу, велике щастя.
Кікудзі відвернувся від Тікако.
— Та як можна було терпіти, щоб вона стала на заваді вашому шлюбу? Певно, вона відчувала свою підлу вдачу, але не могла вгамувати свою бісівську душу. Тому й вирішила померти… А ще, певно, сподівалася по смерті зустрітися з вашим батьком. Така вже вона…
По спині в Кікудзі пробіг дрож.
Тікако зійшла в сад.
— Піду в павільйон, заспокоюся, — мовила вона.
Якийсь час Кікудзі сидів нерухомо й поглядав на квіти.
Їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею "сіно" в один суцільний серпанок.
На його тлі перед очима Кікудзі замріла Фуміко — зіщулена в клубочок на татамі, вона плакала в запустілому домі.
МАТЕРИНА ПОМАДА
І
Почистивши зуби, Кікудзі вернувся в кімнату. Служниця ставила іпомею у вазочку з висушеної диньки.
— Зараз встану, — сказав Кікудзі, знову ліг і накрився ковдрою.
Він лежав горілиць, закинувши голову на подушці, й поглядав на квітку в токонома.
— Якраз сьогодні одна зацвіла. — Служниця вийшла в сусідню кімнату. — А ви й сьогодні не підете на роботу?
— Ага… Ще день побуду дома. Але я таки встану.
Кікудзі застудився — у нього боліла голова, й останні п’ять днів не ходив на роботу.
— Де вона росла?
— В саду під огорожею обвивала кущ імбиру.
Невже виросла сама?.. Одна темно-синя квіточка на тендітному стебельці з маленькими листками звисала з вазочки.
Від цих зелених листочків і темно-синьої квітки у вазочці з диньки, вкритої червоним, потемнілим від часу лаком, віяло прохолодою.
Служниця жила в їхньому домі ще за батька й була здатна на такі несподіванки.
На диньці ледь-ледь виднів вицвілий знак майстра, а на коробочці під нею — його ім’я, Сотан.
Якщо вірити напису, то диньці щонайменше триста років.
Кікудзі не розумівся на тому, як добирати квіти для чайної церемонії, та й служниця також. Однак йому здалося, що іпомея, мабуть, пасує для ранкової чайної церемонії.
Тендітна іпомея, що й за день внівець зів’яне, й трьохсотлітня динька… Вражений цим порівнянням, Кікудзі якийсь час не міг одірвати очей од квітки.
Можливо, іпомея і динька куди краще гармонують між собою, ніж букет європейських садових квітів і глечик "сіно".
Кікудзі раптом стривожила думка: скільки ж годин проживе іпомея?
І він запитав служницю, що саме подавала йому сніданок:
— Я гадав, іпомея зів’яне на очах, аж ні — вона ще свіжа.
— Авжеж, свіжа.
Кікудзі пригадав, що хотів поставити півонію у глечик, який Фуміко подарувала йому на спомин про матір.
Коли він одержав цей подарунок, пора цвітіння півонії вже минула, та окремі квіти, може, десь ще збереглися.
— Я зовсім забув, що в нас була така динька. Мабуть, ти довго шукала?
Служниця кивнула.
— Ти що, бачила, як батько ставив іпомею у вазочку з диньки?
— Ні, не бачила. І іпомея, і динька — виткі рослини… От я й подумала…