Тіт Андронік

ДІЯ ТРЕТЯ
СЦЕНА 1
Вулиця в Римі.
Входять сенатори, трибуни, служителі правосуддя з Марці-
е м та К в і н т о м; їх, зв'язаних, провадять до місця страти. Т і т іде попереду,
благаючи.
Тіт Послухайте, мужі поважні, станьте!
Над віком зжальтеся, який прожив
У війнах небезпечних я, ваш сон
Оберігаючи. За кров пролиту,
За всі недоспані морозні ночі
На сльози згляньтеся, які так гірко
Струмують по моїх старечих зморшках.
Синів, що йдуть на страту, пожалійте,
Нічим не заплямовані їх душі!
За двадцятьма двома синами так
Ні разу не ридав, бо вмерли в славі.
За цих же — слізьми напишу скорботу
Душі і серця — на курнім шляху.
(Кидається на землю)
Сенатори, трибуни, служителі правосуддя, минаючи його,
виходять з ув'язненими.
Сльозами спраглу землю напою,
Щоб посоромилась кров їхню пити.
О земле, зволожу тебе дощем:
З цих древніх урн він литиме сильніше,
Ніж буйні зливи квітня молодого.
Зрошу тебе я навіть в літню спеку,
Від сліз гарячих взимку сніг розтане,
й ти заквітуєш вічною весною,-
Відмовся пити кров моїх синів!
Входить Луцій з оголеним мечем.
Мужі поважні! Славнії трибуни!
Звільніть синів, смерть відверніть страшну.
Нехай скажу, хоч досі не ридав я,
Що у сльозах більш сили, як в словах.
Луцій О батьку, марно ти голосиш тут,
Трибунів-бо немає, всі пішли,
Каміння ж не збагне твоєї туги.
Тіт Ох, Луцію, дай за братів твоїх
Просити: знов благаю вас, трибуни!
Луцій 3 них жоден тут не слухає тебе.
Тіт Це байдуже. Адже вони ніде
Не слухали б мене і не почули;
Вони безжалісні. Та все одно
Благати мушу я.
Тож каменям печаль виповідаю,
На їхню відповідь не сподіваюсь,
Але вони перечити не будуть,
Лежатимуть покірно біля ніг,
Сльозами вмиті,— плакатимем разом.
Якби поважний одяг їм знайти,
У Римі не було б трибунів кращих.
Каміння — віск, трибуни ж — гірш, ніж камінь.
.Каміння мовчазне, нема в нім зла,
Трибуни ж смерть словами спричиняють.
(Устає)
Але скажи, меч оголив навіщо?
Луцій Щоб визволить з біди своїх братів.
За спробу це зробить — призначив суд
Мені довічного вигнанця долю.
Тіт Щасливий ти! Тобі поталанило.
Дурненький Луцію, хіба не бачиш:
Рим — дика пуща, тигри тут живуть,
Шукають здобич. Та немає в Римі
Для них нікого — тільки ми. Це щастя —
Буть вигнаним від хижаків страшних.
Але кого сюди брат Марк веде?
Входять Марк і Л а в і н і я.
Марк Готуйся, Тіте, гірко сльози лить,
Бо розірветься серце благородне.
Скорботу згубну я привів тобі.
Тіт Скорботу згубну? Що ж, нехай помру.
Марк Оце дочка твоя була.
Тіт 1 є.
Луцій Я вражений смертельно!
Тіт Встань, слабкодухий, і поглянь на неї.
Лавініє, чия гидка рука
Без рук тебе посміла залишити?
Який безумець в море воду ллє
А чи підпалює вогненну Трою?
По вінця повен був скорботи я —
Мов Ніл, вона виходить з берегів.
Де меч? Собі повідтинаю руки —
Даремно захищали Рим вони,
Лише сприяючи зростанню лиха,
У марному здіймалися молінні
І не змогли з-арадити мені.
Єдиного тепер від них бажаю —
Одна поможе другу відрубать.
Це добре, доню, що не маєш рук,
Адже руками люди служать Риму.
Луцій Скажи, хто так понівечив тебе?
Марк На жаль, виразника її думок,
Що говорив так мило й красномовно,
Геть вирвано з гарнесенької клітки,
В якій він, мов солодкозвучна пташка,
Слух світлим, ніжним співом чарував.
Луцій Скажи за неї сам: хто це зробив?
Марк Я на узліссі стрів її, вона
Блукала і не знала, де сховатись,
Немов поранена смертельно лань.
Тіт Моя це лань. Той, хто її поранив,
Нехай би краще вбив мене. Тепер
На того схожий я, хто серед моря
Стоїть на скелі, споглядає мовчки,
Як хвиль бурхлива лютість наростає,
І жде, коли його підступний вал
Ковтне й поглине у солоні надра.
Мої сини ішли на смерть цим шляхом,
Тут біля мене інший син — вигнанець,
Тут брат над горем нашим сльози ллє,
Та найнестерпніше вражає душу
Лавінія, душі моєї скарб.
Якби таке привиділось мені,
Я збожеволів би. То що ж робити,
1
Коли це все не сон і не мара?
Не маєш рук, щоб сльози утирать.
Ні язика, щоб розказати нам,
Хто знівечив тебе. Загинув муж,
В цій смерті звинувачено братів
І вбито. Марку, Луцію, погляньте!
Згадав братів — і сльози вмить з'явились
У неї на щоках, немов роса
На лілії пониклій і зів'ялій.
Марк Це плач за вбитим ними чоловіком
А чи за ними, вбитими безвинно?
Тіт Якщо вони убивці, то радій —
Закон як слід злочинців покарав.
Ні, ні, вони нездатні на таке,
Про це сестри скорбота свідчить нам.
Дай я тебе, сердешна, поцілую,
Чи знак зроби, як втішити тебе.
Можливо, краще біля водограю
Нам сісти разом і дивитись вниз
На відображення пополотнілі,
Забруднені, немов луги, ще вогкі
м^Від мулу, що його лишила повінь?
Та й будемо дивитися на воду,
Аж поки чиста свіжий смак утратить
І зробиться солоною від сліз?
Чи й нам собі повідтинати руки?
Чи вирвать язики і в німоті
Дожити решту днів своїх нестерпних?
Що вдіяти? Спроможні говорити,
Таке давайте вигадаєм горе,
Щоб нам усі надалі дивувались.
Луцій Мій батьку, сльози стримай, бо сестра,
На тебе дивлячись, ридає гірко.
Марк Моя небого, брате, заспокойтесь.
Тіт Глянь, Марку, глянь, я знак її збагнув!
Коли б і мала язика, сказала б
Те саме братові, що я тобі:
Його хустина, мокра вся від сліз,
Не втре її заплаканих очей.
О ні, не потребує горе втіх!
Блаженство й пекло — як єднати їх?
Входить А р о н.
Арон Тіте Андроніку, наш імператор
Велів сказать тобі: якщо ти любиш
Своїх дітей, хай Луцій, Марк чи ти,
Будь-хто з вас хай собі відріже руку,-
Й сини обидва вернуться живими,
Це буде платою за їхній злочин.
Тіт Ласкавий цезарю! Ароне славний!
Чи ворон так співав коли, як жайвір,
Що вість несе про вранішню зорю?
Від серця щирого державцю руку
Я шлю. Ароне, поможи відтяти.
Луцій Ні, батьку мій, твою звитяжну руку,
Що подолала безліч ворогів,
Не віддамо — нехай моя послужить.
Кров молода вгамується хутчіш.
Тож хай братів моя рука врятує.
Марк Не захищали руки ваші Рим?
Кривавої чи не здіймали зброї
І вщент не руйнували вражих мурів?
Пошани заслужила кожна з них,
З моїх же мало користі. Тепер
Нехай моя рука в пригоді стане.
Для гідного кінця її зберіг.
Арон З'ясовуйте, чию відтяти руку,
А то помруть, прощення не діждавшись.
Марк Моя рука згодиться.
Луцій Ні, моя!
Тіт Не сперечайтесь. Виривать потрібно
Рослини всохлі. Відітнемо цю.
Луцій Якщо я, батьку любий, син тобі,
Дозволь мені братів порятувати.
Марк Заради батька й матері, благаю,
Дай братню доведу тобі любов.
Тіт Що ж, домовляйтесь. Руку збережу.
Луцій Знайду сокиру.
Марк Так, для мене знайдеш.
Луцій і Марк виходять.
Тіт Обох в оману ввів. Тепер, Ароне,
Допоможи мені відтяти руку.
Арон
(убік)
Якщо омана це, я чесним буду
Й до смерті так не обдурю нікого.
Але я вас інакше обведу —
Побачимо, що скажете ви згодом.
(Відтинає Тітові руку)
Входять Луцій та Марк.
Тіт Вгамуйтеся — збулось, що мало збутись.
Ароне, руку цезарю віддай,
Скажи: вона його обороняла
Від тисяч небезпек; проси його,
Щоб поховав, хоч більше заслужила.
Що ж до синів, скажи, що їх ціную,-
Мов скарб, який мені дістався легко,
Все ж дорогий,— я викупив своє.
Арон Іду, Андроніку. Чекай синів,
Тепер вони повернуться до тебе.
(Убік)
Чи їхні голови. Сама лиш думка
Про це злочинство — радує мене!
Хай дурнів добре діло утіша,
У мене ж чорні й тіло, і душа.
(Виходить)
Тіт Здіймаю руку до небес, а цей
Обрубок немічний схиляю долі:
Як сила є, яку зворушать сльози,
її молю.
(До Лавініі)
Ти хочеш на коліна
Зі мною стати? Що ж, молімось разом.
Хай чують небеса, бо їх затьмарять
Зітхання наші, затуманять сонце,
Мов хмар обійми загребущі.
Марк Брате!
Навіщо крайнощі такі глибокі?
Тіт Ні, не глибокі, бо моя печаль
Не має дна, і розпач мій бездонний.
Марк І все ж хай тугою керує глузд.
Тіт Якби був глузд властивий цьому лиху,
То, може, стримав би скорботу я.
Землі чи не затопить неба плач?
Чи не розлютить буйний вихор моря,
Що й небесам загрожувати стане?
Шукаєш глузду в сум'ятті оцім?
Я — море! Глянь, як збурилось воно,
Злилося з небом! Я — земля, і мусить
Здригатись море від моїх зітхань.
В сліз невгамовності, в страшнім потопі
Виходить море з берегів на землю.
Чому? Не можу стерпіти страждань,
Мов п'яний, мушу виблювати їх.
Облиш мене. Від сліз гірких, можливо,
На самоті полегшає мені.
Входить гонець із двома головами і рукою.
Гонець Зле, Тіте, імператор заплатив
То&і за руку, послану йому.
Ось голови обох твоїх синів,
А ось рука, повернена для глуму.
їх горе розважає, їх смішить
Твоя рішучість, а мене твій сум
Гнітить сильніш від батькової смерті.
(Виходить)
Марк Хай Етни пал в Сіцілії схолоне,
А в серці вічне пекло запалає!
Як стерпіти нещастя ці страшні?!
Маленьке співчуття тамує біль,
А глузування з горя — смерть подвійна.
Луцій Як це видовище мене вражає —
І не припинить клятого життя!
Нехай життя почує смерті голос,
Бо глузду в нім, крім дихання, нема!
Лавінія цілує його.
Марк Немає втіхи в поцілунку цім,
Це так, немов на лід вода студена.
Тіт Коли скінчиться цей жахливий сон?
Марк Не тіш себе даремно, краще вмри,
Бо це не сон: ось голови синів,
Рука звитяжця, ось дочка-каліка,
А онде син-вигнанець; він зомлів,
Побачивши таке. Ось я, твій брат,
Стою заціпенілий і холодний,
Мов кам'яний. Вмовляти вже не буду —
Рви на собі волосся срібне, руку
Гризи єдину. Дивлячись на це,
Нехай заплющаться стражденні очі!
Так, шаленіти час. Чого ж мовчиш?
Тіт Ха-ха-ха!
Марк Пощо цей сміх? Не личить він тепер.
Тіт У мене для плачу вже сліз нема,
До того ж туга — ворог, і воліла б
Мої вологі очі підкорити
І осліпити їх потоком сліз.
А як тоді знайду печеру помсти?
Здається, голови мені щось кажуть,
Погрожують — не знатиму спокою,
Докіль не вернуться усі злочинства
Назад в горлянки тим, хто їх вчинив.
Анумо, обміркуймо, що робити!
Нещасні, обступіть мене, щоб міг
До кожного звернутись і душею
Заприсягтися: відплачу за все!
Поклявся я. Візьми одну з голів,
Мій брате, другу буду я нести.
Лавініє, і ти нам допоможеш,
В зубах відтяту руку понесеш.
А ти залиш нас, Луцію. Іди!
Вигнанець ти, і тут тобі не місце,-
Прямуй до готів, піднімай полки.
Як любите мене, то поцілуймось.
Прощаймося, у нас багато справ.
Тіт, Марк і Лавінія виходять.
Луцій Прощай, Андроніку, мій батьку любий,
Нещасніший за римлян всіх. Прощай,
Величний Риме! Я ще повернусь,
Бо надто дорогі лишив застави.
Прощай, Лавініє, кохана сестро!
Чом не така ти, як була колись?
Тепер для нас обох нема життя —
Є лиш гіркі страждання й забуття.
Та я помщусь за тебе. Сатурній
З Таморою ще піде попідтинню,
Так, як Тарквіній і його цариця.
Мерщій до готів. Сили я зберу
Та Риму й Сатурніну відплачу.
(Виходить)
СЦЕНА 2 ,
Кімната в домі Тіта. Накритий стЦ,
.Входять Тіт, Марк, Лавінія і малий Луцій.
Тіт Сідайте всі, та їжте небагато —
Лиш так, щоб сили зберегти свої,
Аби помститись за лихі образи.
Рук розімкни сумне склепіння, Марку,-
Дочка і я, безрукі бідолахи,
Не можем вилити нестерпний біль,
Заламуючи руки. Залишилась '
Мені правиця, щоб терзати груди.
Коли від горя серце шаленіє
Й тріпоче у німій темниці плот",
Ось так по ньому б'ю.
(До Лавшії) .
Ти — образ туги, знаками говрриш!
Коли ж заб'ється серце невблаганно,
Не погамуєш ти його нічим.
Рань зойком серце, стогоном мордуй
Чи, взявши в зуби невеликий ножик,
Зроби якраз навпроти серця отвір,-
Хай сльози, що течуть з очей твоїх,
Туди струмують: їх потік гіркий
Нехай заллє стражденного безумця.
Марк Соромся, брате! Нащо вчиш дочку,
Як на життя своє накласти руки?
Здитинів, Певно, ти вщ'горй, брате.
Тіт Ні, Марку, лиш мені буть божевільним, '
Як на життя накласти руки їй?
Навіщо руки ти згадав? Енея
Не випадає змушувати Двічі /
Розповідати про вогненну Трою,
Про злигодні свої. Не згадуй рук!
Про те нагадуєш, чого не маєм.
Ганьба! Кажу мов у нестямі я!
Хіба не знали б, що не маєм рук,
Якби про руки не згадав тут Марк?
Вже їсти час. Ось, доню, з'їж оце.
А де питво? Глянь, Марку, що сказала,-
Я зрозумів її стражденні знаки,-
Немає, каже, їй пиття, крім сліз,
Що на виду від горя запеклись.
Безмовна страднице, твої думки
Збагну. Я вивчу кожен порух твій,
Як жебраки-відлюдники молитву:
Зітхнеш, обрубки піднесеш до неба,
Моргнеш, кивнеш чи станеш на коліна —
Складу абетку я з усього цього,
Усі думки твої навчусь читати.
Малий Луцій Не нарікай, дідуню, втіш тітусю:
Ти їй веселу казку розкажи.
Марк Еге, розчулився хлопчак вразливий,
— Заплакав, дивлячись на горе діда.
Тіт Вгамуйсь, маленький,— ти увесь із сліз,
Розтане швидко в них життя твоє.
Марк ударяє об таріль ножем.
По чому, Марку, вдарив ти ножем?
Марк По тому, що я вбив, а вбив я муху.
Тіт Убивце! Серце ти моє вбиваєш —
Вже бачив я жорстокостей доволі.
Не випадає Марку, брату Тіта,
Безвинного вбивати. Геть іди!
Як бачу, друзями не бути нам.
Марк Але всього лиш муху вбив я, брате.
Тіт А що як мала муха батька й матір?
Вони розвісять крильця золоті
І жалісно в повітрі задзижчать!
Нещасна муха!
З'явилась тут, щоб радісним дзижчанням
Розвеселити нас,— ти вбив її.
Марк Пробач, це був огидний чорний ґедзь,
Як мавр Таморин. Я його і вбив.
Тіт О-о-о!
Тоді беру назад свої слова,
Адже зробив ти, Марку, добру справу.
Дай ніж. Із нього познущаюсь я,
Вважаючи, що це підступний мавр,
Який прийшов сюди мене труїти.
Отак тобі, а це ось за Тамору —
Негідник!
Гадаю, не такі вже ми нікчемні,
Щоб ґедзя не убить, який з'явився
В подобі чорного, мов вугіль, мавра.
Марк Так горе придавило бідолаху,
Що тінь примарна, як жива, йому.
Тіт Все приберіть. Лавініє, ходім
До тебе — будемо читати разом
Сумні бувальщини часів минулих.
Йди з нами, хлопчику,— зір молодий
Поможе твій, як потьмяніє мій.
Виходять.