— Та я ж такий голий! — казав Книш. — 3 хліба на воду перебиваємося. Навіть на зиму нічого не призапасив.
А між тим Книшиха щоранку, ідучи на базар, аж згиналася під корзинами. І суліі з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селі.
Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
— Ох же ж і молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.
— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлібом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусі, думаєш, що? Самі булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтиметься.
— Ну да! А на базарі, я бачила, продає ріденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
— І куди та міліція дивиться!
А колись увечері, як уже стемніло, приїздили до них якихось двоє вергепів на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і одразу ж поїхали. І потім ще двічі приїздили і знову-таки поночі.
А якось біля чайної Книш, що намонявся як чіп — хоч викручуй, просторікував у гурті п'яничок...
— Не боюсь я вашого Шапки.. Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова, а оте саме Він у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. — Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапці дадуть по ш-шапці. Ги-ги ик!
Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, і всі його в нас любили. Всі, крім нероб, ледарів та п'яниць, бо спуску він їм не давав. І Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в різні усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвір стола, сідав і, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на папері.
— О, знову пише якусь собаку, — насмішкувато казав дід Варава
Книшеві скарги, звичайно, голові шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навіть побоювання — раз чоловік пише, значить силу має. Колись, кажуть Книша через ті листи навіть розумні люди боялися. Це ще більше робило його в наших очах таємничим і загадковим.
Повірити в те, що він шпигун, було не дуже важко. Ми перелізли через паркан, обережненько, пригинцем до горіха, видряпалися — і от уже пильно вдивляємося крізь вікно у Книшеву хату. В хаті темнувато, і ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарешті побачили, що Книш і Книшиха сидять біля столу з ложками в руках і, злодійкувато позираючи на вікно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли... торт. Бісквітний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися від людей, як злодії. їли похапцем, жадібно, мабуть, голосно чавкаючи (вікно було зачинене, і ми не чули), а може, навіть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзані кремом, а в Книшихи крем був і на "румпелі".
От Книш підчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посередині торта, і потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — і шургиць! — до себе в рот.
Ми знову перезирнулися Кіно!
— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Наші радянські люди торти ложками не їдять.
Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської діяльності Книшів здався мені не досить переконливим.
Оскільки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горіха і полізли додому.
І знову потяглися "трудові будні".
Більше контактів з Книшами, а тим більше з Бурмилом не було.
Літо минало. Нам навіть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було ні тої таємничої розмови ("Подаруночок від німців..." "Двадцять залізних..." "Вермахт щедрий..."), ні акваланга, ні підозрілої поведінки, нічого...
— Ні, ніякі вони не шпигуни, — казав я. — Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене підібрав і виходив, випустив потім. Шпигун би тобі так зробив? Ніколи!
Ява спершу намагався заперечувати, а потім просто переводив розмову на інше.
Одного разу Ява зустрів мене біля тину особливо сумний і невеселий.
— Завтра приїздять батьки, — зітхнув він. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дізнається... Правда, дід пообіцяв у перший день не говорити. "І не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матір. Не хочеться перший день їй псувати. Стільки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Візьму, каже, гріх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трійку. Хай уже на другий день..." Отже, у мене тільки один день і лишився мирного життя. А потім буде такий "вермахт", що... Ти ж мою матір знаєш.
Явина мати була-таки рішуча жінка. На відміну від моїх батьків, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, ніколи голосу не підвищував, тільки на скрипці грав), а мати — грім і блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. І Явину тривогу я розумів.
— Нічого, — заспокоював я свого друга , — як-небудь обійдеться. Не вб'є ж вона тебе.
— До смерті, може, й не вб'є. А інвалідом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
— А ти потренуйся падать. Як тільки що — зразу падай. Ніби тобі погано.
— Мені й так буде погано. Без "ніби". Не хвилюйся.
Що й казати, співчував я другові всім серцем, всією душею, але допомогти не міг нічим. Лишалося тільки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде...
І от Явині батьки приїхали. Радісного галасу й метушні — повен двір. Хвіртка тільки — рип-рип! Двері не зачиняються Родичі, сусіди, знайомі... Ще б пак! Із заграниці приїхали! Цікаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почім?..
У садку цілий день стіл стояв з наїдками та напитками. одні вставали, другі сідали.
І подарунків Явині батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебільшого дрібненькі, на манір гудзика — сувеніри називаються. Але що ви хочете: якби стільки великих подарунків — у дві гарби не вбереш.
І мені подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пістолету. Але по якому пістолету! По чеському заграничному пістолету, який стріляє водою. І як стріляє! Натискаєш на гачок, і тоненька-тоненька цівочка чвиркаа метрів на десять. Здорово! Оце пістолет так пістолет! Красота! Сила!
Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пістолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.