Тільки я йому нічого не сказав...
А коли ми їхали в Київ, я знав, що рано чи пізно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собі Вальку десь на третій-четвертий день, не раніше. І якби не моя провина у тій пригоді з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет і про міліцію, і вирішив поступитися.
— Чого скис! — весело сказав я. — Ну да, воно цікаво було б зустрітися і з Ігорем, і з Сашком-"штурманом", і з Валькою. Вони нам Київ хіба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав... Якась Січнева... так?
— Вулиця Січневого повстання, — буркнув Ява.
— Тю! Та це ж вона і е... Тут біля метро починається і проз новий Палац піонерів тягнеться туди, де лавра. Гайда!
Ява криво усміхнувся.
РОЗДІЛ III
Ява поспішає на побачення. Вухо
Через кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали шукати квартиру. Обійшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресу дала... На Яву мені було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є двадцять п'ята, тільки у дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукати той флігель.
— Казна-що, повигадували якісь флігелі-мігелі. Тільки з пантелику збивають, — удавано сердито бурмотів повеселілий Ява.
Справді, у дворі стояв такий самий, як і з вулиці, здоровеннецький шестиповерховий будинок. І на третьому поверсі ми легко відшукали двадцять п'яту квартиру.
Коли ми заходили в парадне, я помітив, що, минаючи старорежимські візерунчасті засклені двері, Ява на якусь мить затримався і, глянувши на своє відображення у склі, пригладив рукою чуба. Я удав, що нічого не бачу.
І от ми стоїмо перед дверима. На дверях кілька кнопок від електричних дзвоників — мабуть, у квартирі багато сусідів. На сходах напівтемне, і ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи під кнопками. О, "Малиновським дзвонити один раз!" Це воно. Вальчине прізвище. Малиновська. Точно.
— Дзвони, — шепоче Ява.
— Ти дзвони, — шепочу я, невідомо чого відчуваючи холодок у животі.
— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобі зручніше, — хитрує Ява.
— Ні, вона тобі адресу залишала, ти й дзвони, — не здаюся я.
— Ану тебе, — із злістю шепоче Ява і, рішуче зітхнувши, натискаь на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.
Ява відскакує від дверей і ховається за мою спину. Дуже мені треба! Я відскакую вбік і хочу випхнути наперед Яву.
І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать і здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримів, аж луна підстрибом покотилася вниз по сходах:
— Піймалися! Піймалися нарешті!
Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж сід несподіванки прикипів до місця і не міг ворухнутися. А дядько гримів на весь під'їзд:
— Так от хто тут хуліганиіь! От хто це дзвонить і тікає!.. А бідна бабуся повинна бить свої старі ноги, даремно ходячи відчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!
І в цю мить з-за дверей почувся дзвінкий Вальчин голос:
— Хто там?
Ой-ой-йой! Я панічпо глянув на Яву. Він зібрав всі спої сили, одчайдушне рвонувся і... Навіть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковій руці, він все одно б вирвався. Та що вухо! Цієї миті Ява ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби тільки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.
Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о світе ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі, майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючу мить, коли відчиняться двері, і вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву волохаті вії, і засяють очі, і запашать рум'янцем щоки. І вона скаже: "Ой'" — а потім: "Ах!" — а потім: "Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!" І все буде так прекрасно...
Аж замість цього...
О люди добрі!
Наче висірелені з гармати, ми прогуркотіли сходами вниз, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.
Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і мовчали.
З очей Явиних бігли сльози. Він кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. І якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. І це зовсім не значить, що людина плаче.
Вухо Явине напухло, збільшилося вдвоє і горіло маково.
З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годі було й думати.
Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння. В тому домі якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А дядько випадково нагодився і, побачивши нашу метушню біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що то ми хуліганимо. Все це ми розуміли. Та нам не було легше від цього. Особливо Яві. І не так вухо, як те, що Вальки не побачив і тепер хтозна, чи взагалі побачить.
Я боявся, що він почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як він просив, і якби не став потім випихати його наперед, — може, нічого й не було б. Проте Ява повівся благородно, він лише мовчав, раз у раз струшуючи з він сльози.
Я хотів його розрадити, але довго не міг придумати, що сказати. Нарешті я сказав:
— Підловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, і задзвонити б йому у вухо так, щоб він три дні не чув, щоб йому три дні в голові дзвеніло. Щоб знав, як хуліганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зітхнув.
Ми пройшли парками над кручею, перейшли через місток і вийшли до кінотеатру "Дніпро".
— О! — радісно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кіно підем! Тітка ж нам спеціально гроші на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув: